РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Генезис, сутність, зміст та форма системи саморегуляції соціального
процесу
Головна мета теоретичного аналізу саморегуляції соціального процесу вимагає, з
одного боку, розкрити морфологічний аспект даного явища, а з іншого, — показати
багатство його функціональних можливостей. Цього від нас вимагає практика
державотворення в Україні. Глибоке розуміння процесу саморегуляції соціального
організму країни має зорієнтувати вітчизняні теоретичні кадри та практиків від
політики у їх можливостях впливу на становлення, функціонування та розвиток
країни, як самодостатньої цілісності.
Такий аналіз саморегуляції соціального життя людей бажано починати з уточнення
її природи, потім послідовно розглянути сутність, зміст, форми існування,
морфологію та функції цієї специфічної системи. Також треба генетично
відпрацювати сутність та зміст самого поняття “саморегуляція соціального
процесу”.
Виходячи з вищевикладеного ми вважаємо, що у ході висвітлення генезису
саморегуляції соціального процесу треба розглядати цей аспект не у вузькому
значенні — як тільки походження, виникнення, а в більш широкому тобто як
зародження предмету дослідження; наступний процес його розвитку, прояв даного
явища у повсякденному бутті соціальної спільноти. Ми вважаємо доцільним також
зробити це на матеріалі української дійсності з широким залученням світового
досвіду.
При цьому слід зважати на ту обставину, що саморегуляція соціального процесу,
як будь-яке явище соціального світу детермінується двома чинниками: підставою
та умовами. Це означає, що ми спочатку повинні ґрунтовно розглянути його
властивості, виходячи з природи організаційних відносин як відносно
самодостатнього явища, здатного до саморозвитку, а потім проаналізувати вплив
на нього умов, що сформувалися і діють на макрорівні.
У спробі уточнити природу саморегуляції соціального процесу через розкриття
генезису і сутності цього явища, дослідники сьогодні зіштовхуються з проблемою
сутнісної, категоріальної, структурної, функціональної його розмитості. Полягає
це в тому, що саморегуляція родового життя людей ні як систем ідей, ні як
специфічна діяльність, ні як процес в теорії соціальної філософії і практиці
управління не освоєна. Як у різних своїх якостях (ідея, система, відносини,
діяльність, процес), так і за своїми функціями вона має декілька самоназв, або
розділена між декількома категоріями соціальної філософії та теорії управління,
або не фіксується взагалі. Про це ми вже зазначили у ході попереднього аналізу
предмету дослідження, методологічних підходів, що застосовуються на практиці до
його вивчення.
Тут же ми повинні звернутись до природи соціального організму країни, яка
ґрунтовно викладена у роботах В.П.Беха і вказати на те, що саморегуляція, як
явище, зароджується у структурі цілого, що має функціональне походження.
Розглядаючи соціальний організм країни як органічну сукупність відносин,
дослідник доводить те, що він має квантово-хвильову природу, тобто існує у
польовій формі. При цьому він спеціально розглядає момент формоутворення
системи саморегуляції соціального організму. Тож, поділяючи у своєму пошуку
історичних форм саморегуляції соціального процесу головні засади його роботи,
наведемо аргументи даного автора на користь того, що відносини
самоупорядкування є похідними від відносин, що складають так зване громадянське
суспільство.
Теоретично пояснити появу якісно нового рівня у саморозгортанні соціального
світу ми можемо, якщо тільки доведемо робочу гіпотезу про те, що це знадобилося
соціальному організму для відправлення специфічної функції, що знімає
протиріччя його внутрішнього життя. Інакше кажучи, треба вказати на внутрішню
потребу соціального організму, для задоволення якої потрібний вихід на більш
високий рівень саморуху універсуму.
Тепер логічно уявити, що для відправлення таких функцій якраз і знадобився
більш високий рівень абстракції, на якому міг би сформуватися морфологічний
орган — її реалізатор. Згадаємо про те, що у живих організмах спочатку
з'являється потреба в певній функції, а тільки після цього поступово формується
морфологічний орган, що її забезпечує. При цьому ще раз підкреслимо, що
соціальний організм, незважаючи на всю свою “примарність”, є розумною живою
системою. На це вказував ще Діоген Лаерцій, який, посилаючись на відомого
представника середньої Стої Посидонія, писав про те, що “світ влаштовується
розумом і провидінням” і що весь “світ є жива суть, одухотворена і розумна, а
провідна частина в ньому — це ефір” [55, 287]. Дослідники сучасного періоду
називають цей стан, це живе соціальне утворення по-різному, одні, наприклад,
називають “життєдайною системою” (С.Бір), інші — “динамічним цілим”
(В.Келасьєв).
Одним з аргументів цього є вже теоретичне обґрунтування легітимності
соціального життя взагалі. Але це факт встановлений з боку теорії, а тепер
наведемо свідоцтва цього ж з боку практики. Тут ми маємо безліч свідоцтв, що
соціальний організм володіє колективними почуттями, легкозбудимою психікою,
пам'яттю, спроможністю відбивати і рефлектувати. Так, наприклад, у науковій
літературі існують прямі вказівки на те, що соціальний організм володіє
спроможністю колективної рефлексії. Тут достатньо зіслатися на роботу
В.Бехтєрєва “Колективна рефлексологія”, що вийшла ще у 1921 р. [Див.: 19].
Нагадаємо про роботу О. Донченко “Соцієтальная психіка” [60]. У 1993 р.
В.Казміренко в монографічному дослідженні “Соціальна психологія організацій”
ґрунтовно виклав проблеми становлення і функціонування соціально-психолог
- Київ+380960830922