РОЗДІЛ 2
Концепти “земля”, “небо”, “вода” У поезії Ліни Костенко
Структуру розділу визначає традиційне бачення світу як єдності чотирьох стихій
– землі, води, повітря, вогню, – “що мають своїх представників у всіх сферах,
речах, науках, діяльностях – адже все складне утворюється з них гармонійно в
єдине ціле і здатне самостійно побутувати” [57: 356]. Широке застосування
образів землі, неба, води, вогню у поетичному мовленні (як фольклорному, так і
авторському) зумовлено їхньою здатністю реалізуватися на філософському рівні.
У світі поезій Ліни Костенко природа представлена названими першоелементами,
реалізованими в поетичному мовленні через концепти “земля”, “вода” та “небо”,
які є складовими концепту “природа”. Розбудова кожного з них здійснюється
через образи відповідної тематичної групи. Відтак семантичне поле названих
мікроконцептів зумовлене колом власних інтерпретацій та інтерпретацій їх
компонентів.
Стихія вогню втілена переважно через образ світла, що є допоміжним і подекуди
визначальним при творенні образів згаданих тематичних груп.
Поетичний космос Ліни Костенко представлений масштабними пейзажами, у яких
картину світу подано через різні комбінації образів-стихій. Так небо, земля та
вода становлять гармонійну картину природи-космосу: “І чую тишу. І співають
птиці. Проходять люди гарні і незлі. В пахучій хмарі дощової глиці стоїть
туман, як небо на землі” [1а: 44]. Граничні полюси світу – земля та небо –
єднаються через проміжну ланку – пахучу хмару дощової глиці, туман, що водночас
роз`єднує і зв`язує їх. Таким чином, світ має вертикальну структуру, утворену
поєднанням трьох стихій – неба, землі, води.
Розбудова аналізованих образів у струмені світової космогонії в
контексті: “Шаліє любові тропічна злива – землі і неба шалений шлюб”
[1а: 311]. Шлюб землі та неба починає процес творення світу та періодично
відновлюється в таких природних явищах, як дощ, блискавка, “породжуючи вже не
весь всесвіт, а щорічно відновлювані блага” [265: 422]. Емоційна насиченість
картини також має міфологічне підґрунтя, адже “між Небом і Землею зазвичай
бачилися стосунки пристрасно-любовні: Уран і Гея у Греції, Ян та Інь –
чоловіче та жіноче начала в Китаї. У потоках та зливах небо запліднює землю”
[57: 247]. Через метафору любові тропічна злива втілюється важливий принцип
життя: основою світобудови є любов – категорія, здатна породити та
підтримувати життя у Всесвіті.
Подекуди для вираження світобудови досить образів неба та землі – двох полюсів,
які в поєднанні вичерпно втілюють світ: “Коли ридали сосни янтарем і динозаври
ніжились в щириці, коли ще жив у пралісі пралев, коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір і ще була не ящірка, а ящір, – який він був, мій
особистий пращур, неандерталець, вертикальний звір?” [1а: 348]. У наведеній
поезії картину первісної епохи, своєрідний часовий зріз лаконічно представлено
через реалії природи. Граничні полюси світу (земля та небо) визначають
“серединний світ” – “замкнений (як і сама людина), а не нескінченний простір і
час” [57: 81], – де власне живе та діє людина.
У поетичному мовленні Ліни Костенко площини неба й землі зливаються: “Долина з
чашею туману, а далі схил і небосхил – усе кургани та й кургани ще не заораних
могил. Так що ж ти (чортеня – І.Д.), схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!” [1а: 201]. Відсутність так
званого “серединного світу” через зімкнення землі та неба, тобто простору, в
якому може реально уявити себе лірична героїня, пояснює значення обрію як дещо
уявної, віртуальної реальності. Цікаво, що зливаються не лише просторові
площини (схил – земля і небосхил – небо), але й часові, а саме минуле, про що
йдеться в першому реченні наведеної цитати, та майбутнє, що вбачаємо
безпосередньо в конотації перспективи в образі обрію у другому реченні.
Через авторські асоціації реалізуються образи землі та неба в поезії “Тінь
Сізіфа”: “Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески. Для глядачів тут сцена
закрута, де чорний беркут з крилами наопашки хребет землі до сонця поверта”
[1а: 180]. Хребет землі (земля) та сонце (небо) зливаються в єдиному космосі,
становлять єдиний організм. Уселенська робота закладена в дієслові повертати,
дія якого стосується обох наведених образів.
Світ, представлений образами неба й землі, спостерігаємо в рядках: “Зробити
щось, лишити по собі, а ми нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі
голубі цю землю завжди бачили в цвітінні” [1а: 33]. Перший образ
персоніфікований через метафору голубі очі неба та здатності бачити, а земля –
через обставину способу дії в цвітінні. Світ у єдності, вселенське життя
огорнуті позитивним ореолом, що в поетичному тексті реалізовано через конотацію
лексем голубий та в цвітінні.
Цікава інтерпретація образів неба та землі в поезії “Папороть”: “Пні навкруги
– їхні (папороті – І.Д.) родичі кровні. Зрізи на пнях – наче місяць у повні...
Птиці зелені! Що ж вам ще треба? Маєте місяць. Маєте небо” [1а: 130]. Через
метафори папороть – птиці, пні – місяць у повні бачимо візуальну проекцію неба
на землю. Але подібність тільки зовнішня: “...птиці зелені рвонулися вгору.
Тільки злетіть не змогли, не зуміли: тісно було, переплутались крила”
[1а: 130]. На нашу думку, поетеса ставить проблему втрати людиною “неба” –
прагнення духовної реалізації, надмірну зануреність у буденні проблеми.
Естетичний потенціал розбудови метафоричної картини підтримується
індивідуальними авторськими асоціаціями.
Поширеними в поетичному мовленні Ліни Костенко є метафори, утворені поєднанням
складових семантичних полів “земля” та “
- Київ+380960830922