Розділ 2. Провінційні міста як середовище політичної та соціальної мобілізації
городян
2.1. Населення та органи громадського управління в українських провінційних
містах на початку XX століття
Характерною рисою урбанізаційних процесів у Російській імперії була державна
потреба в існуванні міста, насамперед, як адміністративного центру. Містом
вважалося лише поселення визнане таким офіційною владою із закріпленням цього
законодавчо. Ці поселення мали статус губернських та/чи повітових центрів, а
також безповітових і заштатних міст, у них перебували представники державної
адміністрації та міська влада [83 Города и поселения в уездах имеющие 2000 и
более жителей. – С.-Петербург, 1905. – 108с.]. Всього в українських губерніях,
згідно перепису 1897 р., знаходилося 114 офіційних міста та 3 мільйони міських
жителів, що становило 13,2% всього населення. Це майже дорівнювало
загальноросійському рівню урбанізованості (13,4%) і перевищувало показник
Європейської Росії (12,9%) [84 Население городов по переписи 28-го января 1897
года. – С.-Петербург: Тов-во “Печатня С.П. Яковлева”,1897. – 42с.].
У 1913 році містечка і посади, незважаючи на існування у них спрощеного
міського управління, остаточно були віднесені до сільських поселень. Офіційно
на українській території було визнано 139 міст [85 Доценко А.І. Географічні
особливості процесів урбанізації на Україні (XIX–XX ст.) // Український
історико-географічний збірник. – Вип.2. – К.: Наукова думка, 1972. – С. 52.]. В
адміністративному відношенні в Україні налічувалося 9 губернських та 93
повітові центри, 6 безповітових та 28 заштатних міст, а також одне військове
губернаторство (Миколаїв) та три градоначальства (Одеса, Севастополь і Керч)
[86 Население городов по переписи 28-го января 1897 года. – 42с.]. До 1917 року
цей поділ не зазнав значних змін. Лише до статистичних збірників, що
стосувалися Волинської губернії, після 1913 року почали заносити дані щодо
Здолбунова – заштатного міста Острозького повіту [87 Памятная книжка Волынской
губернии на 1915 год. Изд-е Волынс. Губ.Статист. Ком-та. – Житомир: Волынс.
Губ. Типография,1915. – С. 53. ].
Формальна ознака визначення міста за наявністю адміністративного статусу
зумовила те, що такі значні за кількістю населення та розвитком промисловості
поселення, як Юзівка чи Кам’янське Катеринославської губернії, офіційно
вважалися селищами. Очевидна невідповідність юридичного та дійсного становища,
хоча і відзначалася ще при підбитті підсумків перепису 1897 року, була
ліквідована лише постановою Тимчасового уряду від 3 червня 1917 року, згідно з
якою, серед інших, було перетворено у міста із введенням у них “Городового
Положения” й 15 сільських поселень у п’яти українських губерніях [88 Собрание
узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при правительствующем
Сенате. – 1917. – 3 августа. – №181. – Отд.1. – Ст.997. – С. 1789.]. Статус
повітових центрів їм не надавався. З цієї причини жителі Білої Церкви протягом
всього 1917 року клопоталися про одержання статусу повітове місто [89 ДАКО. –
Ф.1716. – Оп.2. – Спр.39.].
У підсумку 136 міст, що складають об’єкт нашого дослідження, за офіційним
адміністративним статусом розподілились таким чином: 5 губернських, 88
повітових, 17 безповітових та 29 заштатних (Таблиця 1). Згідно з III
Універсалом до території Української Народної Республіки увійшли три повіти
материкової частини Таврійської губернії: Бердянський, Дніпровський та
Мелітопольський, у межах яких розташовувалися п'ять міст: повітові центри –
Бердянськ, Олешки, Мелітополь та два заштатні міські поселення у Бердянському
повіті – Ногайськ та Орєхов.
Таблиця 1.
Розподіл українських провінційних міст за адміністративним статусом
Губернія
губернське
повітові
безповітові і
заштатні
Волинська
11
Київська
–
12
Катеринославська
10
Подільська
12
Полтавська
14
Таврійська
Харківська
10
Херсонська
10
Чернігівська
14
Джерелом однорідної за походженням та часом збору інформації щодо кількості
жителів у різних за розміром містах можна вважати лише перший всеросійський
перепис населення 1897 року. Безумовно, слушними є застереження дослідників, що
чималий відплив сільського населення в роки столипінських аграрних перетворень,
військово-мобілізаційні процеси 1905–1907 рр., переміщення на територію України
десятків тисяч громадян, які в 1914–1917 рр. тікали з прифронтової смуги,
розміщення в багатьох населених пунктах тилових армійських частин суттєво
позначилися на змінах у національній та соціальній структурах населення [90
Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної
державності (березень – листопад 1917 р.): Препр. № 1 (13) / АН УРСР. Інститут
історії. – К.: 1990. – С. 9.]. Однак, беручи до уваги те, що умови для
соціальної мобілізації у міському середовищі не формувалися одномоментно,
набуті нею риси характеризувалися певною тяглістю та сталістю, вважаємо дані
перепису 1897 року прийнятною статистичною базою для аналізу мобілізаційних
можливостей у містах найбільших національних груп. Причому, у дослідженні
залучено, де це було можливим, й інформацію пізніших місцевих переписів
населення.
На початку XX століття найбільш поширеною класифікацією міст за кількістю
населення була така: 1) міста-села – менше 5 тис. жителів, 2) малі міста – від
5 до 20 тис., 3) середні – від 20 до 100 тис [91 Миронов Б.Н. Социальная
история России периода империи ( XVIII– начало XX вв.): В 2-х т.– С.-Петербург:
“Дмитрий Буланин”,1999. – Т.1. – С. 287.]. Згідно даних перепису 1897 р., 12
офіційних місь