РОЗДІЛ 2
РЕМЕСЛА
2.1. Види давньоруських ремесел
Під поняттям ремесло більшість дослідників мають на увазі дрібне ручне
виробництво промислових виробів, яке панувало до появи крупної машинної
індустрії. Для нього характерне використання простих знарядь праці (БСЭ, 1975,
с.5-6; Генинг, Смирнов, Захарук, 1988, с.161-168; інші). За ступенем розвитку
(як правило, показником виступає ступінь товарності виробництва) розрізняють
домашнє виробництво (дрібні маштаби, відсутність спеціалізації, споживання
виробів в рамках родини) та, власне, ремесло (виробництво товарів на замовлення
чи для продажу на ринок) (Ленін, 1970, с.313, 314; История первобытного
общества, 1988, с.84, 85; Проблемная ситуация…, 1988, с.161-168; інші).
Навіть у згаданих роботах немає чіткого однозначного розуміння поняття
„ремесло”. В.І.Ленін і ряд інших дослідників використовували термін „домашня
промисловість”, який охоплював і ремесло і домашні промисли. За традицією,
закладеною ще етнографічними дослідженнями середини ХІХ ст., для ремесла часто
використовували в якості синоніму термін „промисли” чи „кустарні промисли”
(Прилежаев, 1881, с.1-88; История первобытного общества, 1988, с.84, 85;
Проблемная ситуация…, 1988, с.161-168).
Віднесення певних видів ремесел та промислів до відповідних груп проводилося
авторами за різними критеріями. Дослідниками теоретичної сторони питання
(змісту поняття, його різновидів, використання в науковій літературі)
відзначалося, що в більшості випадків зміст, який вкладається в поняття
„ремесло” можна зрозуміти лише враховуючи зміст всього дослідження (Генинг,
Смирнов, Захарук, 1988, с.170).
Виходячи із викладеного вище здається доцільним прийняти для подальшого
дослідження класифікацію ремісничого виробництва, яка склалася в археологічній
узагальнюючій літературі (Рыбаков, 1948а, с.120-203; Древняя Русь…, 1985,
с.219-298; Археология Украинской ССР, 1986, т.3). Нижче ми розглянемо такі види
ремісничого виробництва: залізоробна справа, ковальство, ювелірне ремесло,
гончарство, обробка дерева, видобуток та обробка каміння, обробка кістки,
шкіри, прядіння, ткацтво.
Якщо виходити з формальних підстав, то напевно доведеться виокремити в окремі
підрозділи видобуток каміння, заліза і глини, які фактично можна розглядати як
окремі види, що пов`язані із видобутком і первинною обробкою природніх
мінеральних ресурсів. Тобто, вони мають бути віднесені до промислів, але в
такому випадку буде лише ускладнено дослідження галузі (наприклад, гончарства)
в цілому. Тому ми залишили схему, традиційно використовувану в науковій
літературі.
2.1.1. Залізоробна справа
Виготовлення заліза відноситься багатьма дослідниками до провідних галузей
виробництва, які в цілому визначали рівень розвитку середньовічної економіки:
металлургія давала сировину для подальшого виготовлення залізних
сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці.
Сировиною для давньоруських сільських металургів слугував бурий залізняк та
похідні від нього озерна і болотна чи лугова (дернова) руда – лімоніт, значні
поклади якої широко розповсюджені і легкодоступні на досліджуваній території і
далеко за її межами. На півдні розповсюдження лімоніту виходить за межі
лісостепу (Рыбаков, 1948, с.93, 123; Колчин, 1953, с.37)(рис. 1). Остання
(дернова) найбільш поширена та широко використовувана для давньоруського часу.
Ареал розповсюдження лімоніту в зоні Полісся позначений численними топонімами
Рудня, Рудники, Рудка і подібними. Поява даного терміну дослідниками
відноситься до кінця XIV ст. і пов`язується із місцезнаходженням залізодобувних
майстерень - рудень з використанням водяного колеса, на місці яких лишилися
маштабні залишки відходів виробництва (металургійним шлаком вимощено дороги від
майстерень, збудовано греблі на річках) (Ляуданскі, 1933, с.1-17; Гнип, 1956,
с.33; Федоренко, 1956, с.210-231). Проте не виключено, що частина топонімів з
даним коренем може відноситися до більш раннього часу (давньоруське слово
“руда”, “роуды”), позначаючи місця з родовищами болотної руди. До того ж
руднями називалися також і невеличкі селянські горни із ручною працею, які
проіснували навіть дещо довше за механізовані рудні - до кінця ХІХ ст. (Бунге,
1856, с.38-39; Срезневский, 1903, с.187; Ляуданскі, 1933, с.8).
Як правило, руда залягає прошарками товщиною біля 0,3 м (відзначено випадки до
1 м) близько до денної поверхні грунту (інколи виступаючи на поверхню), може
знаходитись на дні неглибоких болот та озер, відкривається на схилах ярів,
берегів річок та у інших природніх відслоненнях. Площа родовищ може сягати
декількох гектарів. Наприклад родовище біля селища Макаричі з назвою “3-тій
сорт” (погане), поле разом із розташованими на ньому городами мало червонуватий
колір поверхні від присутності в землі окису заліза. Тут на площі до 20-30 га
знаходився ледь не на самій поверхні пласт болотної руди, який навіть
перешкоджав оранці. Недалеко було досліджено залізодобувні горни другої
половини І тис.н.е. (Ляуданскі, 1933, с.24).
Поклади руди фіксуються іноді безпосередньо в межах давньоруських селищ
(Лапутьки) чи на їх переферії, або на незначному віддаленні від них, наприклад,
на краю поселення (Комарівка). Біля селища Колонщина поклади лімоніту
зафіксовані на відстані 2,5 км, де, за даними автора розкопок, відбувався
видобуток породи. Дослідниками залізоробного виробництва на території України
XVI-XIX ст. відзначається розташування рудень безпосередньо поруч із запасами
сировини: “Руду достают из болот, около завода лежащих”. У разі, коли руда все
ж таки закінчувалася, виробництво переносилося ближче до іншого р
- Київ+380960830922