РОЗДІЛ 2
Людина як категоріальний синтез
соціально-філософської методології
2.1. Природа людської суб'єктивності
в соціальній філософії
Соціально-філософська думка зазнає нині досить великих змін. Так, новоєвропейська цивілізація висуває на перший план завдання доповнити аналіз сцієнтистських аспектів пізнання аналізом його екзистенційних чинників, які допомагають індивідам ефективно й відповідально результувати проблемні соціоситуації.
В умовах XXI століття процес пізнання людини необхідно розглядати не тільки як прагнення до об'єктивної істини, але і як ціннісний акт утвердження людської дійсності. Розпізнати "людське" в атрибутиці світу речей на тлі відчуження людської сутності надзвичайно важливо для визначення вихідного начала пізнання. Причому, пізнання в соціальній філософії не можна зводити ні до "холодного царства істин" ? абсолютних людських цінностей, ні до екзистенційних проявів, що виходять із внутрішнього світу людини і задають тон соціокультурній екзистенції суб'єкта.
Найбільш динамічним елементом у процесі пізнання є метод - "сукупність норм, правил і розпоряджень, які регулюють визначений тип діяльності людини, що за формою свого буття носить суб'єктивний характер, але за змістом об'єктивний, тому що сформульований на основі знання дійсності" [82,10]. Метод як сукупність взаємозалежних принципів і вимог виконує регулятивну функцію, орієнтує, спрямовує лінію поводження суб'єкта відносно пізнавального об'єкта, вказує на засоби, операції, які має зробити суб'єкт, щоб досягти поставленої мети. У Гегеля метод ? це "знаряддя, засіб, що знаходиться на суб'єктивному боці і співвідноситься з об'єктом" [83, 299]. Як видно, з античних часів і до першої половини ХІХ сторіччя наукова методологія орієнтувала дослідника на знаходження стабільних, найтриваліших станів систем чи комплексів явищ, на описування їхньої саме усталеної, закінченої або хоча б найчастіше спостережувальної форми. Непостійне й перехідне або зовсім залишалося поза розглядом, або оголошувалося лише видимістю, тим, що тільки здається, що випадкове й несуттєве. Ця особливість наукового підходу була започаткована вже стародавніми греками і детермінувала специфіку традиційного дослідження людини.
Методи сучасного соціально-філософського знання ? це загальнообов'язкові постулати креативного відношення суб'єкта до конкретної реальності. Методи ? це мультизасоби реалізації результатів кореляції із системами прийомів, інструментарієм, за допомогою яких і розглядаються феномени ? явища, факти дійсності. Вони диференціюють узагальнені модальності (системи взаємодій у соціумі), можуть репрезентувати собою установки, що задають характеристики усіх взаємозв'язків у соціумі.
Соціально-філософські методи ? це фундамент усієї моделі системи соціоконгломерацій; це специфічні структури всієї суспільної моделі, в основі якої лежать макросоціосистеми. Методи залежать від дискурсмислення суб'єкта, від його відношення до соціуму; вони покликані аналізувати й узагальнювати новаційні тенденції у соціально-філософських парадигмах. Методи є детермінантами самих себе, іншими словами, визначають себе як арсенал прийомів до пізнання людини в її відношенні до суспільства. Проблема методу поряд із проблемою світогляду виступає як двоєдиний нерозривний аспект проблеми, який при звернені до смисложиттєвих орієнтирів і цінностей обертається світоглядним змістом, а перед лицем пізнання ? методологією.
Досвід теоретичної специфіки людського буття у світі не пов'язаний ні з просторово-часовими координатами пізнання, ні з еволюційними особливостями людської істоти. В соціально-філософському самопізнанні необхідно виходити із субстанційності людини, вбачати реальні шляхи предметної об'єктивації онтології припускати адекватну можливість логічного самовизначення останньої. Крім субстанції, що складає першу ступінь людського єства, за Аристотелем, існує "щось, що належить як до царства матеріального, так і до царства нематеріального ? власне сутність (oysia)" [84, 96]. людини, на розуміння якої й зорієнтоване наукове дослідження. Звідси, завдання роз'яснення понятійного апарату полягає в тому, щоб за парадом теоретичних категорій, поєднаних внутрішньою логікою академічної мови, відновити життєві імпульси й сутність сучасної наукової, в тому числі соціально-філософської, теорії.
Соціальна теорія людини має будуватися в узагальненій щодо теорії свідомості формі, це дозволяє ставити питання про адекватність знання зовнішньому буттю, і про знання, що відкриває внутрішні можливості духовного виходу у сферу абсолюту. Таке сполучення надає актуальності розрізненню знання, здатного вписуватися в людську долю, і знання, що виноситься за межі своєї об'єктивності, репрезентуючи індивідуально-емпіричні рефлексії. На думку С.Рубінштейна: "Рефлексія припиняє нестримний процес життя, виводить людину, за допомогою думки, за власні межі" [85, 348]. Пізнання ж дійсності внутрішнім способом (тобто саморефлексивно) є характерною особливістю соціальної філософії.
У саморефлексії "Я" вкорінений принцип тотожності і, отже, логічне мислення. Останнє сформувалося, функціюючи в структурі саморефлексії. Тому воно є саморефлекcивним мисленням. Його особливість полягає в тому, що спрямованість на об'єкт сполучена зі спрямованістю на самого себе. Функціюючи в режимі саморефлексії, мислення не може не бути об'єктом самого себе. Результатом цього є встановлення принципів та законів логічного мислення. Постійна спрямованість мислення на самого себе характеризує його як дисципліноване, методичне мислення і, відповідно, саморефлексія "Я", яка формує це мислення, є методичною саморефлексією. Тому соціально-філософська рефлексія - це методична саморефлексія "Я". Вона виражає природу та сутність філософського розуму.
Як вважає Ф.Канак: "Методична саморефлексія спрямовує мислення на позаемпіричне. Мислення, яке "працює" в режимі саморефлексії, схоплює у пізнаваному, в тому числі у чуттєво даному, самототожне - те, що у філософії називають с
- Київ+380960830922