Розділ 2. Зародження українського студентського руху в еміграції
2.1. Причини еміграції академічної молоді
Перша світова війна, українська революція та поразка національно-визвольних
змагань 1918-1921 рр. спричинили появу багатотисячної української еміграції в
країнах Центрально-Східної Європи. Вона носила переважно політичний характер,
адже була зумовлена як зовнішньою, так і внутрішньою політичною боротьбою
[167]. Складовою частиною еміграції була молодь, зокрема студентська та
військова, яка брала активну участь у зазначених подіях. Здебільшого це були
інтерновані та полонені вояки Армії УНР та УГА, які перебували в таборах
Польщі, Чехословаччини та Румунії, а також звичайна молодь, біженці та
політичні емігранти. Серед них зустрічалися старшини колишніх австро-угорської,
російської царської та білогвардійських армій, зокрема Врангеля [67].
Частина з них ще до війни розпочала навчання у вищих закладах, а опинившись за
кордоном, прагнула при ліпшій нагоді закінчити освіту. Насамперед до
європейських університетів вступали старшини та підстаршини українських армій,
які не бажали повертатися на батьківщину з політичних причин або не мали такої
можливості. Перед деякими з них вперше відкривалася можливість здобути вищу
освіту. Дехто намагався, в такий спосіб, залишити табори для інтернованих, де
були складні умови перебування. Проте більшість вірила в перспективу кращого
життя і надіялась прислужитися батьківщині в майбутньому, вважаючи причиною
державної катастрофи України в період національно-визвольної боротьби
недостатність фахових інтелектуальних сил [70]. У 1920-1921 рр. всі ще
сподівалася на швидке здобуття незалежної держави, а тому вважали, що кілька
сотень українських студентів, які навчалися за кордоном, будуть не в змозі
задовольнити потреби України у фахових силах протягом багатьох наступних років.
Молодь усвідомлювала і те, що освіта на українських землях знаходилася в
занепаді і була далеко від рівня освіти в інших країнах Європи [10].
У своїх прагненнях молоді люди зверталися за підтримкою до урядів УНР і ЗУНР, в
арміях яких воювали і в складі яких частина з них продовжувала рахуватися в
перші роки інтернування. Так, у грудні 1920 р. в м. Ченстохові (Польща), обрана
на загальних зборах українського еміграційного студентства Рада Студентських
Представників (РСП) Кам’янець-Подільського державного університету звернулася з
меморандумом до уряду УНР, в якому просила допомоги у здійсненні своїх
академічних завдань за кордоном [10].
Опинившись на початку 1920-х років під владою чотирьох іноземних держав –
Польщі, Румунії, більшовицької Росії та Чехословаччини, український народ
зазнавав з боку перших трьох національних утисків, спрямованих на асиміляцію
його пануючими націями. Особливо це проявлялося у перешкодах на шляху
формування національно-свідомої молодої інтелігенції. В результаті на середину
1922 р. з 61653 студентів-українців навчалося лише 2097 осіб, а решта – 59653
боролася за фізичне виживання. Майже 99% тих, що продовжували навчання,
знаходилися в еміграції, з них 10% мали змогу навчатися, не думаючи про
завтрашній день [37].
У Польщі та Румунії були закриті всі українські навчальні заклади, а
українській молоді різними способами обмежувався вступ до високих шкіл цих
країн [141]. Так, 14 серпня 1919 р. ректор Львівського університету оголосив,
що буде приймати на навчання лише тих представників своєї держави, які виконали
обов’язок військової служби в польській армії, а також підданих союзних з
Польщею держав [34, 7-8]. Розпочата у відповідь боротьба українських студентів
Галичини за університет досягла апогею справою українського студента С.Федака,
який в серпні 1921 р. у Львові здійснив невдалий замах на тодішноього керівника
польської держави Ю.Пілсудського. Після того розпочалися масові арешти
української молоді, що змушувало її емігрувати [186].
Багато галичан залишали Польщу та їхали навчатися до університетів інших
європейських країн ще й тому, що польська влада встановила квоти («нумерус
клявсус») на вступ українців до своїх вищих навчальних закладів. Зокрема,
Львівський університет, один з найбільших, допускав 10-12% українських
студентів до запису, а інші відмовляли їм взагалі, відсилаючи знову до Львова
[394]. В той же час польський уряд здійснював заходи, направлені на ускладнення
виїзду за кордон українських студентів, але тим лише посилював в останніх таке
прагнення [464]. У 1918-1920 рр. значна частина західноукраїнської молоді, щоб
не служити в армії окупантів, виїжджала за кордон під виглядом звичайних
біженців [469].
Створені у 1922 р. таємні Українські Високі Школи (УВШ) (університет і
політехніка) у Львові не могли забезпечити всіх бажаючих. Крім того, вони не
мали необхідної матеріальної бази для підготовки повноцінних спеціалістів.
Нестача клінік та технічного приладдя не дозволяли молоді закінчити навчання у
Львові, а створити все це в умовах нелегального існування було тяжко.
Українська громадськість краю не надавала їм необхідної підтримки. Восени 1922
р. польський уряд намагався ліквідувати УВШ і фахові студентські товариства,
які підтримували з ними зв’язок [51]. Тоді масові арешти набрали страхітливих
розмірів. З 2 тис. українських студентів 1500 осіб було заарештовано. Через
місяць 2/3 з них було звільнено, а решті призначено різні терміни ув’язнення.
Близько півтисячі студентів уникли тюрем, завчасно переховуючись від
переслідувань. Лише за те, що молоді люди називали себе українськими
студентами, польська влада їх нещадно карала [471].
Рішення Ради міністрів країн Антанти у 1923 р. про визнання Схід
- Київ+380960830922