РОЗДІЛ 2
НАРОДНО-ФОЛЬКЛОРНА ТЕЧІЯ
2.1 Поетичні коди
Однією з найзначніших течій романтизму є народно-фольклорна, котра генетично тісно пов'язана з преромантизмом, але, як справедливо зазначає Д.Наливайко "зовсім не є простим продовженням цієї традиції, тому що у ній з'являються якісно нові властивості та тенденції." [125, 265]. Найбільшого розквіту цей романтичний напрямок здобув у гейдельберзькому гуртку німецьких романтиків та у колі слов'янських літератур, у тому числі української. Втім, її перші прояви з'явилися саме на англійському ґрунті: публікація В.Вордсвортом і С.Колріджем у 1798 році "Ліричних балад", деякі поетичні твори В.Скотта, Р.Сауті, Т.Мура, Дж.Кітса.
Не можна обійти питання про поетичні коди зазначеного явища. Безперечно, низку важливих положень народно-фольклорної течії виклав Вільям Вордсворт у передмовах до "Ліричних балад" ("Preface to Lyrical Ballads" (1798, 1800 рр.), "Preface to Lyrical Ballads, with Pastoral and Other Poems" (1802 р.) та в інших критичних працях ("Preface to Poems" (1815 р.), "Essay, Supplementary to the Preface" (1815 р.).
По-перше, В.Вордсворт зазначав, що матеріал для поетичної творчості "можна знайти у будь-якому предметі, який є цікавий людському розуму" [315, 219] і "водночас розмалювати їх фарбами уяви так, аби буденні речі постали б у незвичному вигляді" [311, 869]. Подібні міркування помітні й у працях вітчизняного критика Є.Філомафітського, який поглиблює ці концепти, приходячи до ряду висновків ("щоб ці уявлення, хоч і довільно складені, не містили у собі явного протиріччя", "можна поєднати предмети, роз'єднані у природі, можна приписувати їм якості, що ніколи не зустрічаються у них, але ця можливість завжди повинна базуватися на Розумі" [188, 57]). Тобто однією з концепцій народно-фольклорної течії є зображення буденних речей у незвичному вигляді. До речі, ці думки певною мірою перехрещуються з теорією асоціацій, яку висунув ще у 1749 році англієць Хартлі у книзі "Спостереження над людиною" ("Observation of Man").
По-друге, англійський романтик власним прикладом закликав писати "розмовною мовою середніх та нижчих прошарків суспільства, котру пристосовано до цілей поетичної насолоди." [315, 219]. Таке адаптування, за Вордсвортом, полягало в "очищенні від реальних недоліків, від усього, що постійно й справедливо викликає неприязнь і огиду" [315, 222] (приміром, вульгаризми). Українські романтики теж уважали, що слід творити мовою простого народу. Адже "характер народу та його мова настільки тісно поєднані між собою, що один завжди виражається за допомогою другого" [50, 176], - твердив П.Гулак-Артемовський у статті "О поэзии и красноречии". Зрозуміло, що це своєрідне "люстерко народних думок" [50, 176] варто пристосувати до цілей, так званої, "poetic pleasure" ("поетичної насолоди"). Хоча позиція українських романтиків стосовно цього питання була різнобічна. Так, П.Федченко наводить слова А.Могильницького, для якого очищення народної мови вимагало "вправної руки", яка зробила б так, аби "поезія, від язика матернього невідлучаєма, була первою підвалиною і коренем словесності і народності руської" [185, 338]. М.Бернштейн у монографії "Іван Манжура. Життя і творчість" зазначав, що пізній романтик І.Манжура вводив у свої твори ряд маловідомих місцевих слів, вживаючи їх "свідомо, бажаючи, - як він сам підкреслював, - таким чином зберегти для літератури, для літературної мови кожне своєрідне, хоч і рідкісне слово, почуте в народі" [13, 160].
Мовне питання загалом надзвичайно гостро стояло перед українськими романтиками, котрі намагалися довести здатність "наріччя", тогочасного офіційного статусу української мови, до літературного існування. О.Склабовський у статті "О пользе и цели поэзии" закликав: "Вивчіть перш за все власну рідну мову, пізнайте всі її достоїнства." [172, 177]. Українська мова, на думку романтиків, дуже багата на різноманітні засоби, на що звертав увагу А.Метлинський у "Заметках относительно южнорусского языка", написавши так про українця: "Чи гнів закипить у ньому, чи туга налетить, а чи пом'якшиться серце його або прийде він у жартівливо-веселу прихильність духу - не зустріне він недостачі у своїй рідній мові..." [182, 183].
Схожий фатум переслідував шотландську й ірландську мови. Втім, обмежені рамками суспільних правил мовного законодавства шотландець В.Скотт й ірландець Т.Мур зуміли передати дух своїх народів за допомогою англійської мови. Скажімо, щоб передати атмосферу країни горців, В.Скотт користувався шотландською лексикою. Разом з тим деякі шотландські лексеми просто не мали точних англійських відповідників, тому В.Скотт і не замінив "bairnies", "яке, - за словами Б.Реїзова, - вживається для пестливого найменування саме шотландських дітей у... їхніх убогих хатинках", на більш загальне англійське "children" [162, 37]. Як справжні ірландські народні пісні сприймались "Ірландські мелодії" Т.Мура, хоча 124 мелодії, створені протягом 1808 - 1834 рр., були написані англійською.
За англійську мову, яка мала державний статус, боротися було не потрібно, але її тодішня літературна форма настільки віддалилася від розмовної мови простих людей, що експеримент В.Вордсворта був своєчасним.
Третє ключове положення народно-фольклорної течії - за словами В.Вордсворта, "вибирати сцени з простого сільського життя, бо лише у цих умовах природні духовні пориви мають сприятливіший грунт для визрівання..." [311, 869]. Більша частина поезій "Ліричних балад" репрезентує, за слушним твердженням Д.Вотсона, "простих людей у їхньому звичайному оточенні з загальними, подеколи навіть універсальними, проблемами: старість, бідність, вагітність і зрада, холодність, важка втрата" [305, 20], та їхні природні почуття.
Керуючись принципами руссоїзму, англійські та українські романтики відводили вирішальну роль природі у мистецтві й намагалися надати "природної інтонації" своїм творам. Художній твір настільки високий і досконалий, наскільки він близький до життя, до природи, до натури, а