Міжнародні відносини УНР доби Директорії.

РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ
ВІДНОВЛЕНОЇ УНР
Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму гетьмана П.Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації. Політика Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська монархія 17 жовтня перетворилася на федеративний "Союз держав". Дедалі нестабільнішою ставала й ситуація в Німеччині. Для України всі ці зміни були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших держав Четверного союзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з радянською Росією.
Гетьманський уряд, до останнього зорієнтований на німців та австрійців, поспіхом почав шукати порозуміння з Антантою. Для цього він використовував нейтральні країни - Швейцарію, Швецію, Румунію, куди вислав своїх дипломатичних представників.
Політика Антанти була непослідовною. Заграючи в минулому з Україною, вона тепер відкрито підтримувала російські білогвардійські сили. До того ж негативно ставилася до так званого "сепаратизму" народів, що входили до складу колишньої Російської імперії. З огляду на таке становище деякі міністри гетьманського уряду Ф.Лизогуба виступали з пропозиціями встановити федерацію з білою Росією й заручитися її допомогою в боротьбі з більшовиками.
Становище гетьманського уряду через невизнання Антантою ставало критичним. Гетьман здійснив ряд політичних маневрів: змінив уряд, запросив до співпраці українські політичні партії. Але найрішучішим кроком було оголошення 14 листопада 1918 р. грамоти гетьмана про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією. Входження до федерації обумовлювалося забезпеченням національної самобутності України, скликанням установчих зборів, проведенням аграрної реформи, сприянням вільній торгівлі. Але і ці радикальні кроки не змогли подовжити життя гетьманського режиму.
Підсумовуючи період гетьманату на Україні, слід відзначити, що, здійснюючи в соціально-економічній, внутрішній політиці лінію, протилежну політиці УЦР, гетьманська держава продовжувала міжнародний курс УНР, який розпочав уряд В.Голубовича, підписавши Брестський мир. До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика Скоропадського орієнтувалась на країни Четверного союзу. Серед них пріоритетом користувалась Німеччина, яка корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявились холодними у зв'язку з підтримкою нею намагань польських політичних сил включити Галичину й Холмщину до складу Речі Посполитої. Значну роль у цьому ускладненні відіграли і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма на український монархічний стіл. Австрія, єдина з Центральних держав не ратифікувала Брестський договір.
Досить складними виявилися стосунки із Доном, Кримом, Польщею, Румунією, хоча з частиною цих країн територіальні питання були розв'язані (Всевелике Військо Донське навіть підписало відповідний договір). Крим вів переговори про входження до складу України на правах автономії. Уряд України категорично не визнавав захоплення Румунією Бессарабії, не погоджувався з польським пануванням над Холмщиною і Галичиною.
Таким чином, Україна часів гетьманату вела активну зовнішньополітичну діяльність і певною мірою виступала суб'єктом міжнародного права. Однак, спроби змінити головних партнерів не принесли позитивних результатів: держави-переможиці Англія, Франція, США, Італія обіцяли гетьману підтримку за умови встановлення федеративних зв'язків із відродженою монархічною Росією. Становище в Україні характеризувалось посиленням політичних кризових явищ. Тому 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією і призначив новий уряд, сформований з російських монархістів. Це означало, що у світогляді Скоропадського верх узяла прихильність до "єдиної і неділимої". У відповідь українські партії, об'єднані в Національний союз, проголосили повстання.
Після повалення Гетьманського режиму в Україні склалася критична ситуація. Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки ззовні. Україна виявилася оточеною з усіх боків. На заході стояли польські війська, які не приховували своєї агресивності щодо низки українських територій. Повалення гетьманату пожвавило рух більшовицьких сил в Україну, протиборство з якими ускладнювала наявність серед цих військ українських частин - Богунського і Таращанського полків. На південному сході базувалися білогвардійські сили генерала А.Денікіна, які виступали під гаслом єдиної і неділимої Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна смуга - Одеса, Миколаїв, Херсон була окупована антантівським десантом.
Не було єдиної думки щодо стратегії і тактики подальших дій серед самих членів Директорії. Винниченко, Чеховський, Шаповал виступали за союз з більшовиками. Інша група, яку підтримував С.Петлюра, висувала протилежну думку - йти на союз з Антантою проти більшовиків. Навіть серед членів окремих партій не було єдності поглядів. В УСДРП виділялися "кияни" й "катеринославці". Перші відстоювали радянську орієнтацію, а другі - протистояли Радам. У грудні 1919 р. С.Петлюра у зверненні до Української Армії і народу України підкреслював: "... після повалення гетьманського насильства, Українська Народна Республіка була під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська трималися ми проти наших противників" \80, 190\.
Після приходу до влади Директорії було дві обставини, що ускладнювали політичну ситуацію в Україні: це наступ більшовицьких військ з північних кордонів України і поява французького десанту в Одесі. Директорія намагалася дотримуватися нейтралітету в боротьбі, яка розгорнулася на теренах колишньої Російської імперії. В декларації Директорії УНР від 26 грудня 1918 р. говорилося: "В сфері міжнародних відносин Директор