РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ ЗА УМОВ БІЛІНГВІЗМУ
2.1. Поняття і типи білінгвізму
Питання культурологічної компетенції державного службовця визначається не тільки наявністю або, навпаки, відсутністю вищої освіти, а й складною мовною ситуацією, коли відбуваються змішані мовні контакти, що накладає свій відбиток на мовну культуру людей, які працюють у сфері державного управління. Проблема досконалого опанування української мови, боротьба за її високу культуру знаходиться у безпосередньому зв`язку з такими проблемами, як білінгвізм і багатомовність в українському суспільстві, особливості взаємодії мов національних меншин із державною мовою, з українською діалектною мовою на певній території тощо.
Сьогодні в України проживає понад 100 різних національностей, тому надзвичайно поширені білінгвізм і багатомовність. У деяких областях, у першу чергу, у тих, які знаходяться на кордоні з іншими державами (наприклад, у Закарпатській області) населення досить вільно спілкується декількома мовами. У цілому в Україні люди переважно володіє двома мовами - українською та російською, причому в різних областях відсоток населення, для якого одна з цих мов є рідною, а другу вони добре розуміють, неоднаковий.
Взагалі географія двомовності досить широка. Явище співіснування декількох мов більшою чи меншою мірою трапляється в усі часи й у багатьох країнах світу. Ф.П.Філін [319], який досліджував історичні етапи розвитку двомовності, вважає первісне суспільство часом її виникнення. М.М.Михайлов у праці "Двомовність у сучасному світі" [145] виділяє також латинсько-грецький білінгвізм за часів Римської імперії; білінгвізм, який існував у період середньовіччя і пов`язаний із застосуванням другої культової мови (латинської - в Західній Європі, арабської, китайської чи перської мов - для різних народів Сходу та старослов'янської - для Стародавньої Русі); білінгвізм у ХІІІ-ХІХ століттях, пов`язаний із розповсюдженням міжнародних мов, був ознакою належності до вищого світу і тому властивий представникам панівного класу.
Ми можемо впевнено стверджувати, що сьогодні не існує майже жодної західної країни, якої не стосується проблема білінгвізму. Це пояснюється історичними чинниками, які призвели до змін кордонів, масових міграційних й асиміляційних процесів, поглибленням зв`язків між народами внаслідок надзвичайного поширення та застосування декількох мов, визнаних мовами міжнародного спілкування. Збереженню білінгвізму сприяє функціонування декількох офіційних мов, які є обов`язковими для всіх громадян певної країни. Так, наприклад, у Бельгії проживають фламандці та валлони, чиї мови подібні до голландської та французької відповідно. Французька, фламандська і німецька (у Брюсселі) мови визнані у країні державними, тому знання декількох мов, часом й голландської, є нормальним явищем. Існування двох державних мов - англійської та французької - є юридичним фактом, закріпленим Конституцією Канади, тому більшість населення володіє обома мовами. Білінгвізм у країнах Латинської Америки є розповсюдженим явищем: у Гондурасі, Мексиці, Сальвадорі, Колумбії, Парагваї та в інших країнах Південної та Центральної Америки, які були колоніями колишніх конкістадорів, державними мовами визнані португальська чи іспанська, але мовою повсякденного спілкування залишаються мови індіанців, корінного населення цих країн, - мова майя, науатль (мова ацтеків), кечуа (мова древніх інків) тощо.
Багато країн Західної Європи лише офіційно залишаються одномовними, оскільки в дійсності географічні кордони не збігаються з етнічними, а існування однієї державної мови пояснюється домінантною кількістю населення однієї національності. Наприклад, в Англії деякі уельсці й шотландці користуються двома мовами - англійською та валлійською чи старою шотландською, що існують як діалекти. Населення французького острова Бретань користується французькою і бретонською мовами, а населення їх співвітчизників, яке проживає в Ельзасі, через історичні причини завжди користувалося французькою та німецькою мовами. Історичний розвиток Болгарії, Албанії спричинив появу та функціонування болгаро-турецької й албано-грецької двомовності. Ці та інші факти свідчать про те, що багатомовність і її різновид - білінгвізм є невід`ємною ознакою мовної ситуації переважної більшості країн світу. Тому не випадково, що проблема білінгвізму стала предметом обговорення міжнародних мовознавчих конгресів - VIII конгресу в Осло, IX конгресу в Кембриджі та інших.
У російському мовознавстві традиції вивчення двомовності склалися ще у ХІХ столітті. Найбільш значний інтерес викликають роботи О.О.Александрова "Русский язык у устьсысольских зырян" ("Русский филологический вестник", Варшава, 1889, т. ХХII), В.А.Богородицького "Диалектические заметки. Неправильности русской речи у чувашей" (Казань, 1900 р.) і стаття П.Лавровського "Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями" (1859 р.), які започаткували традиції наукових досліджень у цій галузі.
Багатомовність (зокрема, білінгвізм) була широко розповсюдженою у Радянському Союзі, багатонаціональній країні, де проживало майже 100 національностей і народностей, які спілкувалися 130 мовами, унаслідок чого білінгвізм набув великого соціального значення. Тому за радянських часів було створено серію теоретичних і практичних робіт з питань культури мови, здебільшого присвячених питанням культури російської мови, наприклад, роботи О.К.Югова "Думи про російське слово" (М., 1972), В.Г.Костомарова "Культура мовлення та стиль" (М., 1960), колективна праця "Актуальные проблемы культуры речи" (М., 1970) тощо.
Проблема білінгвізму й багатомовності у радянському суспільстві розглядалася під час проведення Республіканської наукової конференції з питань методології мовознавства (К., 1964), Республіканської наукової конференції з питань російсько-українських мовних контактів (Луганськ, 1964) і під час наукової конф