Ви є тут

Міфічний квест у літературній спадщині Дж.Р.Р.Толкіна

Автор: 
Тихомирова Олена Володимирівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
0403U004222
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2. МІФОЛОГІЯ ТОЛКІНА КРІЗЬ КВЕСТИ ЇЇ ГЕРОЇВ 57
2.1 Світоландшафт Арди: опозиція Аман / Середзем’я 57
2.2 Народи Середзем’я: різні способи опанування міфологічного світоландшафту 70
2.3 Світ магічних речей: об’єкти квесту 104
2.4 Суб’єкти квестів: герої Арди 136
ВИСНОВКИ 199
СПИСОК ВИКОРИСТНИХ ДЖЕРЕЛ 204
ДОДАТОК А 220
ДОДАТОК Б 233
ДОДАТОК В 238
ВСТУП
У своїй славетній “Філософії мистецтва” Ф.Шеллінг писав, що кожний великій
поет має покликання перетворити ту частину світу, що йому відкрилася, у щось
нове, створити власну міфологію [85, 166]. Коли говорять про “міфотворчість” у
наші часи, в це поняття вкладають найрізноманітніші змісти: тут може йтися і
про ранні етапи розвитку естетичного мислення, і про художній метод та
світоглядні позиції окремого митця, і навіть про свідому фальсифікацію фактів
історії. Професор Оксфордського університету, філолог та письменник
Дж.Р.Р.Толкін (1892 – 1973) створював міфи у доволі прямому сенсі слова:
протягом усього життя він писав космогонічні, героїчні, есхатологічні легенди
про край Середзем’я (Middle-earth), розташований у фантастичному світі під
назвою Арда. Тому про Толкіна кажуть, що він запропонував нове втілення
улюбленої ідеї романтизму, яка полягає в тому, що митець має творити вигаданий
світ, спираючись на власну фантазію [49, 318].
Постійними стимулом до міфотворення для Толкіна було його “божевільне хобі”, як
він його сам назвав у відомому есе “Таємний порок”, а саме, мистецтво створення
штучних мов [171, 198]. Виходячи з принципу “лінгвістичної насолоди”, тобто з
переконання, що певне поєднання звукової форми із змістом слова може викликати
естетичне задоволення, Толкін працював над милозвучними (за його власним
смаком) мовами. Активна мовотворчість вимагала від Толкіна відповідних носіїв
цих мов і ландшафту для розгортання їхньої власної історії та легенди. Так
поступово оформлюється цілий фантастичний або “доісторичний” світоландшафт,
окультурений кількома народами (ельфів, людей, карликів, ентів тощо). Якщо
“Алісу у Країні Чудес” називають “антологією” реалізацій метафор, які вже
існують у мові [16, 67], то країну Середзем’я можна назвати таким літературним
локусом, де реалізуються потенційні ресурси слова як такого, тобто поєднання
певних звуків за принципом краси.
Лінгвістична за своєю природою міфотворчість Толкіна, тим не менш, зацікавила
не тільки філологів. Успіх казки “Хобіт” (1937) та неймовірно тривала
популярність роману “Володар Перснів” (1954 – 55) сприяли тому, що широке коло
читачів звернулося до міфології, розробленої письменником. Проте за своє життя
Толкін не встиг привести свій magnum opus – міфологію Арди – у такий вигляд,
який задовольнив би його самого. За свідченням біографа письменника, однією з
причин цього була складна концептуальна проблема: як подати сучасному читачеві
щось настільки незвичайне, як цілком оригінальний міфологічний цикл [102,
252].
Після смерті Толкіна літературним спадкоємцем письменника став його син
Кристофер Толкін, який взяв на себе нелегку справу редагування та підготовки до
публікації величезної кількості рукописів. К.Толкін також не одразу вирішив для
себе вищезазначену проблему: спочатку він видав досить коротку компіляцію
“Сильмариліон” (1977), яка охоплювала основні події міфології Арди. До книги
увійшли, в основному, найпізніші варіанти легенд, що сприяло наданню творові
завершеного вигляду. Проте такий підхід не давав уявлення про різноманітність
та динаміку міфотворення Толкіна, і Кристофер згодом прийняв рішення
опублікувати значно ширший масив текстів, починаючи від самих ранніх їх
варіантів та доповнюючи їх грунтовним коментарем, що висвітлює текстуальну
історію міфології. Так з’явилася збірка “Незавершені оповідання” (1980), а
потім – 12-томна “Історія Середзем’я” (1983 – 1996). Під редакцією К.Толкіна
вийшли також збірка есе “Монстри і критики” (1983), переклади творів “Сер
Гавейн і Зелений Лицар”, “Перлина”, “Сер Орфео” (1975). Редагуванням та
публікацією незавершених творів письменника займалися також К.Скалл та
У.Хаммонд, які видали казку “Роверандом” і збірку малюнків Толкіна;
Х.Карпентер, який упорядкував збірку його листів; А.Блісс, який у книзі “Фінн і
Хенгест” завершив дослідження Толкіна з давньоанглійської поезії. Філологічні
часописи “Віньяр Тенгвар” і “Парма Ельдаламберон”, присвячені науковому
дослідженню мов, створених Толкіном, час від часу публікують раніше невідомі
лінгвістичні есе, уривки та нариси зі спадщини письменника. Усі перелічені вище
видання прямо чи опосередковано дотичні до міфології Арди, яка будується не на
одному, а на цілому масиві різних за жанром текстів. Як пише дослідниця
С.Лихачова, “міфотворча спадщина Толкіна є гармонійним, багатоплановим та
багатоаспектним цілим, кожний елемент котрого, чи то відступи, посилання та
епізоди, що залишилися “поза кадром”, чи центральні, детально розроблені
легенди, однаково важливий” [34, 6].
Актуальність нашого дослідження зумовлюється необхідністю пошуку адекватних
шляхів інтерпретації такого самобутнього й складного феномену, яким є
міфотворчість Дж.Р.Р.Толкіна. Твори письменника користуються в Україні великою
популярністю, проте серйозні дослідження з’явилися поки що лише в галузі
когнітивної лінгвістики (Д. Павкін, О. Колесник). Літературознавчі студії
творчості Толкіна представлені у вітчизняній науці розвідками В.Бойніцького,
які виконані на високому теоретичному рівні, але, на жаль, беруть до уваги лише
текст “Володаря Перснів” [6 – 9].
Зосередженість критиків лише на так званому “каноні” та ігнорування значущості
усього доробку письменника досі є однією з тенд