РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ
У ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИНАХ
2.1. Правове регулювання розрахункових валютних операцій за експортними та імпортними угодами
Відповідно до ст.1 Закону №959-XII:
Експорт - продаж товарів українськими суб'єктами ЗЕД іноземним суб'єктам господарської діяльності (у т.ч. з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів.
Імпорт - купівля (у т.ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами ЗЕД в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів (будь-якої продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав) з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України.
Ці визначення не можна назвати досконалими, позаяк, про що зазначалося вище, застосування терміну "оплата" повинне свідчити про грошову форму розрахунків, відтак коректно ця норма закону мала б казати про розрахунки (а не оплату в грошовій чи негрошовій формі). Внесення відповідних змін було б вельми доцільним.
Як доведено вище, розрахунки між резидентами і нерезидентами за експортними та імпортними контрактами можуть здійснюватися в будь-якій інвалюті, прийнятній для сторін угоди або в гривні - на підставі ліцензії, або без такої - з контрагентами країн-республік колишнього СРСР.
Законом №185/94-ВР (статті 1 і 2) встановлено, що "виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної ВМД) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії НБУ". "Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують індивідуальної ліцензії НБУ".
Статтею 4 цього ж Закону передбачено, що "порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3% від суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день виникнення заборгованості. ... Державні податкові інспекції вправі за наслідками документарних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню, передбачену цією статтею".
Все це потребує коментарів.
а) Первинна редакція ст.4 Закону №185/94-ВР передбачала, що пеня за порушення встановлених термінів розрахунків не може перевищувати розмір заборгованості, проте в пізнішій редакції ця норма зникла (напевно, через недогляд законодавця), тож ГДПІУ [64] і НБУ [65] є одностайними в тому, що пеня має нараховуватися без обмежень за сумою.
З 1994 по 1999 роки моментом припинення застосування штрафних санкцій до резидента була дата списання дебіторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності, на збитки підприємства [66]. На сьогодні скасовано і це обмеження. Це є деструктивним, адже за відсутності обмежень за часом стягнення і за сумою може скластися ситуація, що з суб'єкта ЗЕД буде вічно стягуватися пеня, загальна сума якої набагато перевищуватиме суму заборгованості нерезидента. Розуміння цього приводило як суб'єктів господарювання так і суддів, науковців, НБУ до пошуків розв'язання цього питання (оскільки воно не вирішується на законодавчому рівні). Зокрема, пропонувалося при стягненні пені керуватися скороченим строком позовної давності, встановленої ст.72 ЦК УРСР, що і застосував при розгляду конкретної справи в 1999 р. Арбітражний суд м. Києва [67, с.7]. Такій підхід зустрів рішучу опозицію [68, с.69], [69, с.17], однозначно негативну позицію зайняв ВАСУ [70], з чим не можна не погодитись. За змістом частини третьої ст.2 ЦК УРСР ці правовідносини не регулюються цивільним законодавством. Очевидно, що під пенею, для стягнення якої у ст.72 встановлено скорочений строк позовної давності, розуміється пеня (різновид неустойки) саме у цивільно-правовому значенні. Тому правових підстав для застосування у цьому разі ст.72 ЦК УРСР нема.
Інша пропозиція полягала [68, с.69], [71, с.14], [72, с.162] у застосуванні до цих правовідносин ст.38 КУпАП [73], якою передбачено, що "адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення".
При відшукуванні правильного підходу до врегулювання цього питання вважаємо за вірне зважати на таке:
1. Економічна деструктивність та правова алогічність стягнення пені без обмежень за сумою та періодом стягнення.
2. Необхідність чіткого визначення правової природи "пені за порушення строків розрахунків". У ст.4 Закону №185/94-ВР йдеться про "порушення резидентами термінів...", тобто чітко вказано на суб'єкта порушення (порушника) - резидента, з чого випливає, що пеня може застосовуватися винятково при встановлені вини резидента у порушенні термінів розрахунків. Нам відомі принаймні два випадки, коли ДПАУ в "індивідуальному порядку" погодилася з необхідністю врахування фактору вини [74], [75].
Як відомо, науковці неодностайні у підході до можливості відповідальності без вини. Одна концепція [76, с.40] полягає в розумінні правопорушення як винного діяння, інша [4, 862] виходить зі специфіки господарсько-правової відповідальності, котра застосовується незалежно від вини правопорушника. Межі роботи не дозволяють докладно зупинятися на цьому, тож зазначимо, що з буквального прочитання Закону №185/94-ВР випливає можливість