РОЗДІЛ 2
Механізм самоорганізації історичного процесу
Вихідні філософські положення, що сприяють послідовному рішенню проблеми теоретичної реконструкції історіогенезу як процесу виникнення та розвитку найвищого з відомих нам рівнів організації Всесвіту, в якому суспільство стає самодостатньою відкритою, дисипативною системою, здатною самоорганізувати власний простір та час, самовідтворювати свою структуру та на кожному щаблі самостановлення трансформувати закони саморозвитку, потребують значних змін.
Особливо гострою, на наш погляд, постає проблема узгодженості та стабільного розвитку систем як у рамках окремих суспільств, так і в межах всієї планети, всього людства. У більшості сучасних наукових досліджень домінують погляди , що спрямовані на пошук пом'якшення гостроти міжсистемних криз та конфліктів, які виникають у процесі соціокультурних перетворень і потребують все більших зусиль, ефективних, обґрунтованих, зважених, відповідальних, доцільних втручань у процеси соціального розвитку. Практика свідомого утримання від зовнішнього впливу, самообмеження суб'єктів управління на користь саморегуляції стійких процесів становлення соціальної самоорганізації, є провідною тенденцією сьогодення.
Усі ці питання потребують чіткої відповіді та ефективного розв'язання проблематики в руслі розробки механізму самоорганізації історичного розвитку. Оскільки будь-яка реорганізація вимагає певних зусиль на перетворення, то виникає проблема не тільки доцільного, а й економічно оптимальної, суспільно раціональної та свідомо перспективної трансформації, з найменшими втратами життєво важливих для соціальних структур сил.
2.1. Вихідні основи соціальної самоорганізації.
Сучасні науковці все більше використовують синергетичні підходи до осмислення перетворень різних форм і з цим можна погодитись. Справа у тому, що синергетичні методи осягнення процесів взаємодії та реструктурування систем різних рівнів організації забезпечують приріст нового знання. Такі засоби дослідження сприяють розумінню нової картини світу як такої системи, що складається з органічно пов'язаних структур, які самовдосконалюються та постійно змінюються, перетворюються, розвиваються. Всесвіт розуміється такий, що вже не складається з окремих частин, які мають одна до іншої лише опосередковане відношення, але стає єдиним органічно пов'язаним цілим [35,с.129]. Висновки і положення синергетики, як свідчить сучасна практика розвитку методологічного знання, за певних умов можна, на нашу думку, використовувати і при аналізі еволюції історичних форм самоорганізації соціуму. Вони можуть скласти вихідні методологічні концепції самоорганізації історичного процесу.
2.1.1. Основи самоорганізації складних дисипативних систем.
Обумовимо поле, у межах якого будемо вести дослідження. Пошук полягає серед відкритих, дискретних систем, таких, що певною мірою пов'язані взаємодією з оточуючим середовищем та залежать від нього. З цих відкритих систем нас цікавлять лише достатньо складні системи, що за рівнем ускладненості здатні до самовпорядкування складових елементів та взаємозв'язків між ними, прикордонними системами та середовищем існування. Визначимо головні базові дефініції процесів самозародження, самовпорядкування, самовідтворення складних систем.
Головними антагоністами складноутвореного світу є поняття порядок та хаос. Від часів класичного періоду погляди на них дещо змінилися. До ХХ століття вважалося, що хаос - це невпорядковане існування матерії на рівні її не детермінованого будь-якими законами руху. Хаос був синонімом неможливого перемішаного існування, крайньою протилежністю порядку.
Аристотель вважає, що найбільше, але обмежене число атомів, які рухаються випадково, не являє собою модель безпорядку, інакше кажучи, атоми не рухаються хаотично, тому що їх кількість обмежена. Велика кількість хаотичних атомів взагалі не вписується у концепцію "природного" та "протиприродного". Арістотель доводить це так: "невпорядковано рухатися означає не що інше, як ?рухатися? "протиприродно", тому що природа є порядок, що притаманний речам, які чуттєво сприймаються. Та в той самий час абсурдно та неможливо, що б ?елементи? мали невпорядкований рух, що продовжується нескінченно, оскільки природа речей є те, що притаманне більшості з них більшу частину часу. Таким чином, у цих /мислителів/ ?атомістів - Є.П.? відбувається якраз навпаки: безпорядок природоспіввіднесен а порядок та космос є протиприродне" ?8, О небе, 300 б, 301 а, 5-10?. Другий закон термодинаміки, справді, стверджує постійне зростання ентропії, а відповідно й безпорядку. Упорядковані системи виявляються випадковими та нестійкими, а системи з найменшою впорядкованістю, найбільш ентропійні, будуть найбільш довго тривалими, та теоретично можуть існувати нескінченно, хоча саме це й є найабсурднішим, на думку Стагірита.
У подальшому розвитку науки та практики систем виникла необхідність більш чітко з'ясувати змістовне наповнення категорій хаос та порядок. На нашу думку, хаос - нерегулярний рух. У кібернетико-синергетичному розумінні не повний безпорядок, а певна система, яка піддається математичному описові. Хаос протистоїть порядку, який виникає з хаосу внаслідок певної дії, яка дозволяє системі перетворюватися у процесі самоорганізації. Хоча це визначення передбачає чітке уявлення про такі поняття як порядок, система та самоорганізація, але надає можливості приблизного розуміння характеру хаотичної природи. Отже, хаос - це нерегулярний, ірраціональний рух, пов'язаний у своєму порівнянні із впорядкованими системами. Існують два види хаотичного руху: рівноважний тепловий хаос та неврівноважений турбулентний хаос. "Рівноважний тепловий хаос існує у тепловому хаосі, що виникає в рівноважних умовах з усіма характерними просторовими та часовими масштабами мікроскопічного порядку" ?97,с.225?. На мікрорівні хаос існує під час теплового зворушення у всіх системах матеріального світу. Причому хаос існує водночас з порядком в одних системах. Ще однією рисою хаотичного руху є так зван