РОЗДІЛ 2
ЕСТЕТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ ЖАНРОВИХ МОДИФІКАЦІЙ КАЗКИ У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА
2.1. РОЗВАЖАЛЬНО-ДИДАКТИЧНІ КАЗКИ ІВАНА ФРАНКА
Специфіку розважально-дидактичних казок розкриває уже сама їх назва: вони покликані розважити, звеселити, потішити реципієнта і водночас ненав'язливо навчити його житейської мудрості, прищепити певні моральні якості і, що не менш важливо, задовольнити гносеологічні потреби. При цьому розважальність, гедоністичну спрямованість цієї модифікації не слід ототожнювати зі смішним та гумористичним первнем або вважати атрибутом "легкого чтива", а дидактизм розуміти як моралізаторство чи резонерство. Повчальність розважально-дидактичних казок здебільшого імпліцитна, іманентна художньому змістові, а не виразно артикульована й композиційно виокремлена, як, скажімо, у байках. А розважальність не виходить за жанрові межі казки й тісно пов'язана з фантастикою, грою, сюжетними перипетіями і пригодами. До того ж, ці ознаки у генологічній структурі текстів цієї модифікації існують не ізольовано одна від одної, а перебувають у взаємозв'язку та співдії: розважальність ретушує дидактизм, робить його ненав'язливим, непомітним, а повчальність дещо "пом'якшує", обмежує і воднораз поглиблює, навіть інтелектуалізує тексти, скеровані на "потішання".
Розважально-дидактичні казки приваблюють головним чином дітей. Зрештою, ці тексти і свідомо творяться для дітей, з урахуванням їхніх вікових особливостей, духовних потреб та інтересів. Їхнє основне призначення - зацікавити читача. Саме "цікаве" є предметом розважально-дидактичних казок. На запитання оповідача з казки І. Франка "Байка про байку", навіщо діти слухають казки, якщо вважають їх неправдою, маленькі слухачі здивовано відповіли: "Пощо слухали? Бо цікаво (курсив наш. - Н.Т.)" [237, т. 20, с. 168]. Та й справді, діти ніколи не слухатимуть того, що їх не захоплює, не цікавить. "<...> Цікавим є те, що знаходиться в проміжку двох крайностей - між порядком і свободою, між вірогідністю і неймовірністю, між логікою і парадоксом, між системою і випадком", - зазначає Михайло Епштейн і далі підсумовує: феномен цікавого складає "гра між двома полюсами однієї модальності, можливим і неможливим <...>" [272]. Природу цікавого яскраво репрезентує і жанрова сутність казки: правда і вигадка, фантастика і реальність, життя і смерть сплітаються тут у нерозривну сув'язь. Однак найбільше, мабуть, цікавить дітвору в казці не вимисел як такий, а специфічна форма його подачі. Як вдало підмітив І.Франко, "<...> не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду" [237, т. 20, с. 169]. Якраз велика правда життя і найбільше вабить до себе, а пізнання її породжує численні дитячі "чому?". Проте "гола, повна правда життя - то тяжка страва, - застерігає І.Франко. - <...> Дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках" [237, т. 20, с. 170] - у своєрідних, казкових шатах. Мабуть, саме тому І.Франко й обрав цей жанр, а точніше, цю жанрову модифікацію, компонуючи власні твори для дітей. До того ж, як зауважує письменник, "оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті" [237, т. 20, с. 170].
Розважально-дидактичні казки з'явилися у творчості І.Франка переважно у 90-их роках - саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей - Андрія (1887 р.н.), Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.), Ганни (1892 р.н.), а згодом надруковані в дитячому журналі "Дзвінок" чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для тогочасної галицької дітвори. "<...> Без участи Франка наша діточа література була би зовсім убогою, бодай тут, в Галичині, обмежувалася б на слабих і зле підібраних перекладах та книжечках з образками" [87, с. 151], - писав М.Євшан. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів. До розважально-дидактичних казок І.Франка зараховуємо твори "Ріпка" (1891), "Киця" (1891), "Суд святого Николая" (1895) та казки зі збірки "Коли ще звірі говорили" - "Осел і Лев", "Старе добро забувається", "Лисичка і Журавель", "Лисичка і Рак", "Лис і Дрозд", "Заєць і Їжак", "Королик і Медвідь", "Вовк війтом" (усі 1896), "Заєць і Медвідь", "Ворона і Гадюка" (обидві 1897), "Три міхи хитрощів", "Вовк, Лисиця і Осел", "Лисичка-черничка", "Мурко й Бурко", "Лисичка кума", "Війна між Псом і Вовком", "Фарбований Лис", "Ворони і Сови", "Байка про байку" (усі 1898), "Як звірі правувалися з людьми" (1903). Ці тексти є практичним втіленням теоретичних поглядів І.Франка на виховання дітей та лектуру для них: серед казок цієї модифікації немає жодної чарівної казки, натомість майже всі вони про тварин. Казки про тварин, на переконання письменника, найбільше імпонують дітворі: "Вони (діти. - Н.Т.) люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди" [237, т. 20, с. 170]. Проте "цікаве" - категорія суб'єктивна: те, що цікавить малюка, не викличе жодного інтересу у підлітка і навпаки. Тому поетика розважально-дидактичних казок І.Франка дещо модифікується відповідно до зацікавлень різних вікових груп читачів. Прикметно, що функціональне призначення казок для реципієнтів різного віку змінювалося синхронно зі зростанням власних дітей письменника: спершу (1891) створюються казки для малят дошкільного віку; трохи пізніше (1896-1898) - прозові авантюрно-розважальні казки про тварин, які "найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ (курсив наш. - Н.Т.)" [237, т. 20, с. 74] (так, 1899 року, коли вийшло перше видання збірки "Коли ще звірі говорили", Андрієві, найстаршому синові І.Франка, було 12 років, а наймолодшій Ганнусі минуло 7),