РОЗДІЛ 2
ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ
УКРАЇНСЬКОЇ РСР
2.1. Встановлення тимчасових органів влади в Західній Україні і їх діяльність у 1939 році
17 вересня 1939 р. частини Червоної армії отримали наказ перейти польсько-радянський кордон і зайняти територію Західної України. Такий розвиток подій став результатом складної дипломатичної гри Сталіна і Гітлера напередодні Другої світової війни, реалізації однієї з умов таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., згідно якого західноукраїнські землі по ріку Сян були включені "у разі територіально-політичних змін" до "сфери впливів" СРСР? ? /139/2).
Просування Червоної армії на захід йшло успішно. Польські частини серйозного опору не вчинили. За два дні операції війська Українського фронту оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Луцьк, Станіслав. 22 вересня 1939 р. було зайнято Львів. За наказом Гітлера німецькі дивізії відходили з-під Львова, Борислава, Дрогобича за річку Сян.
28 вересня 1939 р. в Москві було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. СРСР дісталася територія Західної України і Західної Білорусії (200 тис. км2 і 13,2 млн. населення), а Німеччині - етнічні польські землі в 190 тис. км2 і 22,1 млн. осіб ?/173/3).
Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначне ставлення у різних груп населення, зокрема тисяч біженців з центральних і західних воєводств Польщі. Діапазон їх почуттів коливався від підтримки до повного несприйняття. Чимало державних урядовців, офіцерів, підприємців, банкірів, землевласників, функціонерів політичних партій, поки існувала така можливість, відразу вдалася до втечі. Відповідно до наказу головнокомандувача маршала Е.Ридз-Смігли від 17 вересня 1939 р. до Угорщини перебралося близько 50 тис. солдатів і офіцерів, ще 25 тисячам вдалося пробитися до Румунії /125/4)?. Маршал Е.Ридз-Смігли зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня. Дещо раніше до Румунії евакуювали й вищі державні діячі на чолі з президентом І. Мосціцьким і прем'єром Ф.Славой-Складовським.
Наступ Червоної армії спричинив дезорганізацію польських місцевих цивільних і військових владних структур, які в багатьох випадках приймали самостійно рішення з огляду на відсутність належного зв'язку з урядом і штабом головнокомандувача. Необізнаність щодо справжніх намірів Кремля часто зумовлювали прийняття таких рішень, які лише посилювали загальний хаос і дезорганізацію, розгубленість серед населення. 18 вересня 1939 р. президент міської управи м.Станіслава Л.Котлярчик видав відозву до мешканців, у якій повідомляв про наступ радянського війська, і одночасно закликав до спокою та порядку. "Не можна виступати проти армії та радянської влади. Закликаю вас не покидати праці на підприємствах... Привітаймо російське військо - армію братнього слов'янського народу, як приятелів", ? говорилося у відозві? /118/5). Польське населення Західної України, серед якого ходили чутки що Москва йде на поміч Варшаві, трактувало СРСР як союзника і в окремих місцевостях сердечно та приязно вітало вступаючі радянські війська. Однак більшість поляків ставилася до Червоної армії прохолодно, навіть вороже ?/174/6). Проте назовні це не знаходило певного вияву. Лише найбільш радикально налаштовані шукали виходу у створенні підпільних антирадянських організацій.
Українці та євреї виявилися теж малопідготовленими до несподіваних поворотів війни. Прихід Червоної армії підтримали насамперед, незаможні верстви населення, для яких радянська пропаганда досить вміло використала привабливі гасла національного визволення і соціальної справедливості. Американський професор польського походження Ян Гросс писав: "Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними прапорами (достатньо було відрізати білу полосу польського національного прапора, щоб виготовити його) і поодинокими жовто-блакитними, часом закидали квітами..., вітали хлібом і сіллю - традиційним жестом гостинності? /124/7) ". Oднак, щире ставлення до Червоної армії, зовнішній ентузіазм багатьох мешканців краю навряд чи можна ототожнювати з радянофільством, а швидше розцінювати як спонтанну реакцію на падіння польського режиму з його жорстокостями ї зловживаннями, від яких найбільше страждали українці і євреї.
Українське населення мало вагомі докази того, що у 30-х роках польські урядові кола, як в центрі, так особливо на місцях, здійснювали політичний курс, який фактично ігнорував інтереси національних меншин, обмежував їх громадянські права. Українські громадські організації та установи ставали дедалі частіше об'єктами судової і поліцейської сваволі. Антиукраїнські акції під гаслом "зміцнення польськості на кресах", масові арешти національно свідомої інтелігенції напередодні війни не тільки штовхали багатьох українців на позиції крайнього націоналізму, але й додавали нових аргументів тим, хто втрачав останню надію на позитивне легальне вирішення українського питання в Польщі. Становище західних українців у складі Польщі виявилося настільки нестерпним, що вони часто прагнули втішатися ілюзіями, ніж чекати ще важчих випробувань.
Частина української інтелігенції, усвідомлюючи небезпеку з боку радянської влади, зуміла перебратися у німецьку зону окупації. До кінця 1939 р. туди перебралося понад 20 тис. українців. На території ,,генеральної губернії'', створеної нацистами в жовтні 1939 р. в центральній частині окупованої Польської держави, знайшли притулок керівники політичних партій, зокрема голова УНДО В.Мудрий, лідери Української соціалістично-радикальної партії М.Стахів, О.Павлів, Української соціал-демократичної партії Л.Ганкевич, Фронту національної єдності зі своїм провідником Д.Палієвим, кількасот діячів ОУН на чолі із С.Бандерою ?/170/8).
Основна ж частина української інтелігенції вичікувала, сподіваючись на мирне співіснування з новою владою. Провідні діячі легальних політичних партій, які залишились у Львові, фактично засвідчили готовність співпрацюв