РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ПОХОВАЛЬНОЇ ОБРЯДОВІСТІ УКРАЇНСЬКОГО, РОСІЙСЬКОГО, БОЛГАРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ: СПІЛЬНЕ І ОСОБЛИВЕ
Сімейний обрядовий комплекс є традиційним предметом уваги етнологів. Привертає до себе увагу не лише зміст його складових частин, але й, насамперед, процес їх формування. Під час вивчення народів та їх культур на ранніх стадіях суспільства вчені приходять до висновку, що окремі частини даного обрядового комплексу сформувалися не одночасно і раніше всього, як правило, обрядове оформлення отримує смерть [57, c. 40]. Забираючи члена людської спільності в інший світ, який залишається таємницею для живих, смерть мала не тільки емоційний, психологічний вплив на членів спільності, але й приймала участь у формуванні світогляду.
Обряди та вірування, пов(язані з померлою людиною, займають значне місце в історії релігії. Ранні археологічні пам(ятники засвідчують зародження погребального культу в первісну добу людства. Першими в історії людства похованнями померлих були муст'єрські (неандертальські). Вони з'явилися в Євразії приблизно 80 тис. років тому і знаменують початок поховальної практики у вигляді однієї з основних форм навмисного людського поховання - інгумації. Інтерес до неандертальських поховань не є випадковим, бо саме з їх виникненням з'являється особливе джерело знань як про саму людину, так і про різні сторони її життя. Виникнення поховань можна розглядати як своєрідну перемогу роду Homo над смертю, адже смерть є припиненням існування індивідуума, а навмисне поховання - його продовженням [168, c.7]. Виникнення конкретних форм поховальних обрядів могло залежати від обставин смерті, статі, віку, соціального стану померлого. Однак головну причину виникнення поховальної практики слід бачити в ускладненні та зміцненності соціальної організації давньої людини, в зміні форм її соціальної поведінки. З появою поховань починається особливий етап у розвитку людського суспільства, відбувається перехід від палеокультурного типу поведінки до неокультурного, тобто властивого і сучасній людині.
Поява поховань свідчить про виникнення, крім негативних норм моралі, позитивних моральних норм, що передбачали здійснення певних дій по відношенню до членів колективу. Виникнення турботи про мертвих було б неможливим без появи піклування про живих. Особливості неандертальських поховань пояснюються деяким чином тим, що людина після смерті продовжувала вважатися членом колективу [163, c.386]. Окрім цього, у неандертальців мав місце страх перед померлим, що пояснював деякі особливості неандертальських поховань. Однак лише ним одним неможливо пояснити їх появу. Виникнення поховань можливо пояснити спільними діями двох протилежних факторів: турбота про члена свого колективу, що виникла в результаті усвідомлення єдності первісної людської спільності та спонукала залишати мерця в печері, забезпечувати його їжею та знаряддями та страх перед мерцем, що спонукав їх зав'язувати, класти в яму, закидати землею та камінням [163, c.402-403]. Однак вивчення не лише археологічного, а й етнографічного матеріалу, стосовно поховальних звичаїв, показує, що, незважаючи на різноманітність цих звичаїв, їх первинну основу складають два протилежних інстинкти (мотиви) - любов і повага до померлого, а звідси бажання зберегти його коло себе та почуття страху перед ним, про що свідчить прагнення позбутися його.
Звичайно сприйняття світу людиною змінювалося, що вплинуло на її уявлення та вірування, а разом з цим відбувалися зміни в обрядовому житті людської спільності. Але, незважаючи на будь-які зміни, поховальний обряд, консервативний по своїй природі, залишається одним з стійких культурних інститутів народу.
Доцільно розглянути спочатку, якою постає смерть та душа у світоглядних уявленнях, а потім прослідкувати особливості поховально-поминального циклу обрядів слов'янського населення Південно-Західної України з послідовним розглядом складових частин його структури та на конкретних прикладах знайти підтвердження мотивуванням, на яких базуються поховальні звичаї та обряди.
2.1. Народні уявлення про смерть та позасмертне існування душі
Смерть забирає у людини найдорожче - її життя, тому саме страх перед смертю є природнім для кожної людини. У народів усього світу існує багато прикмет та обрядів, які пронизані страхом перед усім, що може нагадувати про смерть. Зустріч з похоронами вважається вісником нещастя, а на Русі, наприклад, хто торкався покійника, той не повинен був сіяти, бо зерна, які він кине, не будуть родити [7, с.20]. Смерть позбавляла вогню життя все, до чого вона торкалася. В уявленнях слов'ян часто зустрічається уособлення смерті з жінкою. Павлом Чубинським у другій половині XIX століття серед подільських українців зафіксовано слідуюче: "Смерть - жінка в білій сорочці, з розпущеним волоссям". Вона невидимо виймає з людини душу, позбутися її неможливо, що доводиться слідуючою піснею:
"Смерте ж моя смерте,
Та не дай мені вмерти,
Зажди ж мені хоч годину
Нехай зберу всю родину" [195, с.214].
Розповсюдженим є уявлення смерті у вигляді скелета з косою. О. М. Афанасьєв пояснює, що цей образ походить з метафоричних висловів давньої мови, яка порівнювала нищівну силу смерті з поняттями, близькими і доступними будь-якому землеробу. Смерть косить життя людей, як коса траву, жне рід людський, як серп колосся [7, с.27]. Відношення до смерті в народних уявленнях не було однозначним. З одного боку, за ті жахливі дії, що чинить смерть, її боялися, а з іншого, сприймали як природню необхідність, від якої неможливо було відмовитись. Про це свідчать народні прислів'я та приказки: "Смерть і родини не ждуть доброї години" (с. Шевченкове Кілійського р-ну); "раз родився, раз треба умирати", "якби не вмирали, то би небо підпирали", "як догорить свічка життя, то тогди хоч не хоч, то мусиш умирати" [24, с.246]. Згадане в останньому прислів'ї порівняння життя людини з свічкою зустрічається не лише в народних прислів'ях та приказках, його можна зустріти т