Розділ 2
Концептуальні засади соціально-філософських та етико-
гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя
в українському бароко
2.1.Смерть як “хвороба до зцілення”. “Узвичаєність” переходу
2.1.1.І д е я с м е р т і “д у х о в н о ї”. “Д у х у с и н о в л е н н я” п р
от и “с т р а х у р а б с т в а”
“…И постави [человіка] в границах
смерти и живота ”
Кирило Транквіліон-Ставровецький,
“О сотворенню человіка” [73,238]
Справджуване в класичному контексті цілісності істини про буття, переживання
людської конечності оберталось рефлексіями континуїтету, чи ж сутнісної
протяженості царин життя та смерті. Власне летальна мить жодним чином не
концентрувала уміщену – за апостоловим “Щодня… наражаюся на смерть“ (1
Кор.15:31) – в самому визначенні життя людську свідомість смерті. Втім,
замкнену на себе тварність необоженої людської природи було осмислювано як
подоланою, так і парадоксальним чином причетною до істини благодаті лише за
позапокладеної сутності смерті . Імпліцитна у безначальному логосі ідея долання
подібного тварного єства експлікувала в людській свідомості не стільки
позначене відчайдушним спротивом зло “кінця всякого” (Еккл.7:2), скільки
закорінений у самих підставах сутого й завбачуваний його “безальтернативною”
логікою благосний параметр межі як визначальної міри особистісного та
справдження виявлюваного завжди іншим цілого. Парадоксальна позапокладеність
смерті здавна осягалася в якості “понадпонятійно” передвставленої істини
відтворення первинної цілісності, “брами”, що сполучає замкнену не себе
гріховність видимого світу з абсолютним буттям. При цьому край “плеонексичного
уповання” (В.Янкелевич) визначався, за вдалим порівнянням Л.Баткіна,
“абсолютним, тобто нерозрізнено необхідним (а тому наче випадковим)“ [82,109]
діянням благодаті й первинно поза-моральним спасінням [92,237], що “не від діл”
(Ефес.2:9).
Будучи визначуваним загальною в європейському мисленні парадигмою й
співпокладуваним, таким чином, “одвічним” у класичній свідомості концептам
реального-трансцендентного, темпорально-вічного, облудності - святості,
українське бароко створило власну “діалектичну синтезу” загальносвітоглядних
інтенцій. Актуалізація у поглядах вітчизняних litterati перманентної діалектики
агону і єдності контрастних колізій буття та експресивної містерійності
всесвіту як перманентного акту Божественної креації виявлялась суголосною
загальним у бароко принципам динаміки й амбівалентності.
Експлікуючи тремтливий екзистенціалізм Псалмоспівця й античних епітафій,
Йовових скоріших за човен “днів” і “влади власного безумства” Кузанського та
Еразма чи Кальвина й Паскаля, рефлексії українських інтелектуалів XVII ст.
поставали суголосними в європейському контексті філософем нетривкості й
“облудності” людської екзистенції, незбагненності сутнісних підстав буття.
Філософічність пошуків відбивалась у такий спосіб “узвичаєністю” щомиті
присутньої у житті “смерті”, відроджуваною “архаїкою жаху “ перед неосяжними й
незбагненними ні розумом, ні чуттям її “початками”(“шляхами”), ейдосом моря
“життя” – тіла-“корабля”, врешті, чотирма стихіями “злостивого миру” та
“пелкгримством” людини “през битіє видимого мира” в “чудному” злученні духа і
плоті, смерті й “живота”.
Властиве бароковому світовідчуттю усвідомлення щемливої вибувності й
“ілюзійності” людського буття визначало домінантність тем Vanitas, Theatrum
Mundi, смерті, відображеного у дзеркалі вічності життя-тіні,-сну. Втім, мотиви
“окаянства” і “зла” світу, марнотності влади й багатства, страждань за “гріхи”
у, зокрема, популярній духовній поезії слов’янських літератур (Євтимій
Святогорець, Кипріан Рачанин, П.Буді, Я.-А.Коменський, О.Кармановський,
М.Зринський та інші), втрачаючи у контексті зображення реального народного
лихоліття індивідуалістичну орієнтацію, притлумлювались життєствердною
патетикою лицарської доблесті та національного визволення в епічних барокових
творах. В оптимістичній же за своєю суттю вітчизняній культурі бароко загальний
для останнього трагізм осягнення світу, драматичні аспекти жертовності високих
духовних звершень поставали, за слушним спостереженням С.Кримського, епічно
висвітленими складовими більш загальних понять народної недолі чи спільного
всім лиха, що долається плином історії й національним розвитком [129,52-53].
Тут, поряд із візіями тлінності “падаючих царств”, контроверсійно
затверджувалась ідея поборюваності смерті життям та невибувності людського роду
[129,52],[147,79],[152,243].
Поряд із цим виразна ванітативна спрямованість барокових умонастроїв
спричинювала поширеність мотивів неподоланної відрубності світів тварного та
божественного. Перший, безпосередньо співвідношуваний із мовленим до Петра:
“Отселъ будеши человеки ловя “(Лк.5:10), убачався казнодієві-інтелектуалу
Йоанікію Галятовському морем саме тому, що, позначений у Луки “єзером
Генісаретским”, а в Матвія – “морем Галілейским”, відбиває одне й те саме “море
и съти, в котором… и которыми… люде ловлени бывают” [13,67]. Двонатурний світ,
утримуючи всередині згубність гріха, лише враженому марнотою сліпцеві
здаватиметься, за переконанням Йоанікія,“яблоком райским, котороє зверху было
піенкноє, а внутр мђло смерт” [13,157], або ж “кубком золотим” із трутизною
всередині, що його бачив був у об’явленні св.Йоан Богослов.
Притаманні вітчизняним litterati тогочасся рефлексії загостреного неприняття
світу виявлялись суголосними отцтвському осягненню дихотомії світ – вічність
крізь призму “марно
- Київ+380960830922