РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК СИСТЕМИ ВОКАЛІЗМУ ТА ЙОГО ВІДБИТТЯ У ПРАВОПИСІ ЖИТІЙНО-ПОВІСТЕВИХ ПАМ'ЯТОК ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - XVIII СТ.
2.1. Фонетичне та правописне варіювання h
Звуковий рефлекс [і] на місці етимологічного h є однією з нормативних і найістотніших диференційних ознак української мови. Перехід h в i - процес неоднозначний з лінгвістичного погляду. Вчені вважають, що втрата фонеми /e/, найвірогідніше, пояснюється несиметричністю системи вокалізму (відсутністю ознаки часокількості в інших фонем, у зв'язку з чим /e/ втратила свою довготу); початок витворення монофтонга [і] сягає праслов'янських часів, найвиразніше українська фонетична риса постає вже в Х - ХІ ст. [77, с. 233-237; 95, с. 260-261]. Його підтвердженням є заміна h літерою и ще в пам'ятках давньоукраїнської доби, причому висока частота заміни свідчить не на користь помилок або неграмотності авторів чи переписувачів. На кінець XIII ст. у більшості давньоукраїнських говорів графема h, що колись позначала етимологічний звук [e], уживалась уже для позначення монофтонга [і], відповідно до живої народної вимови [62, с. 78; 77, с. 233-237].
У сучасній науці є й інші спроби хронологізувати названий процес. О.Царук вважає, що ця зміна належить до пізнього праслов'янського періоду (V - VI ст.), а викликав її фонологічний вплив германських мов [212, с. 148-149]. Значно переконливішим є погляд Г.Півторака, який доводить, що процес розпочався в Х - ХІ ст., а завершився на більшості українських територій у ХІІІ ст., і зазначає, що витворення монофтонга [і] сталося пізніше, ніж злиття фонем [і] та [и] в одному українському середньому [и], інакше новий звук [і] мав би перетворитися в [и] [157, с. 59]. На думку Ю.Шевельова, внаслідок злиття звуків [і] та [и] фонологічна система залишилась без голосної переднього ряду високого підняття, що спричинило перехід [e] в [і]; але автор, з огляду на свідчення писемних пам'яток, датує процес XIII - XV ст. залежно від території [218, с. 543-547].
Передача h як i є однією з найважливіших особливостей системи українського вокалізму, хоча в пам'ятках ХVІ - ХVІІІ ст. частіше трапляється передача h через и, зокрема в тих, що походять з ареалів південно-східних і південно-західних говорів; у північноукраїнських діалектах довго зберігається h і його дифтонгічна вимова [168, т. 4, с. 147-149]. У північних українських говорах збереглося са?ме старе дифтонгічне звучання h, про це виразно свідчать дані АУМ [3, т. 1, карта № 3; т. 2, карта № 3]. Аргумент дифтонгічного звучання h вчені висувають і тоді, коли говорять про прабатьківщину слов'ян.
Потрібно зазначити, що в пам'ятках XV - ХVI ст. мала місце значна правописна невпорядкованість у вживанні літери h [60, с. 100]. У XVII ст. М.Смотрицький спробував покласти край цій графічній варіативності і впорядкувати правопис. У своїй граматиці вчений зазначає, що a і #, е і g, h, и та i, ы та ь, о та w використовувались не за правилами, а як заманеться писарям, скаржиться на зміну літер, які, на його думку, повинні мати фіксоване вживання [185, с. 32-35]. Хоч у граматиці М.Смотрицький оберігає традиційне старослов'янське написання від народних впливів і обстоює етимологічно правильне вживання літер, та українські письменники з середини XVII ст. віддають перевагу літерам i (и) на позначення українського звука [і], а не літері h. За спостереженнями вчених, у XVII ст. "поступово складається враження, що етимологічно правильно було використовувати i замість h" [60, с. 106].
У рукописних текстах житійно-повістевої літератури XVI ст. є прямі свідчення про те, що писарі розуміли h як український звук [i], перед яким у більшості випадків зазнавав пом'якшення попередній приголосний. Буква h позначала цей звук ще з початку нашого письменства (з ХІ ст.), уживаючись у запозичених словах, що є досить красномовним прикладом природи українського h. Саме звук [i] відбиває на письмі графема h у запозичених словах, узятих із творів житійно-повістевого жанру, датованих ХVI ст.: архhєпhскопа (3б. 248, 181), Аглаhда (3б. 274, 233), Андронhкu (3б. 215, 60). У невеликій кількості запозичених слів панує h замість i, хоч можемо натрапити на літери и або g: Дмитрhє (3б. 248, 6) - Дмитрі# (1), Дмитрє> (3б. 319, 104), Алексh" (3б. 274, 232 зв.) - Алексі" (3б. 293, 21 зв.), Сhрhнъ (Пар., 1) - Сvрина (1).
Найбільша кількість прикладів - 87% - засвідчує написання h в етимологічній позиції (на місці складного праслов'янського звука [еа4], умовно позначуваного як [e]: мhста (ЖСО, 10), нhкогда (10), shло (10), лhтъ (10), благовhрны (СК, 1 зв.), вhтий (3), дhлом (3б. 319, 1), всhм (1), проразuмhвше (101), пhсн# (3б. 248, 11 зв.) свhтлость (12), бhлого (173 зв.), тhм (3б. 314, 108), слhпии (3б. 274, 239), дhтиmа (Пар., 1), нhкто (1), грhховъ (2 зв.), завhтъ (2 зв.); у закінченнях іменників: Єроусалимh (ЖСО, 10 зв.), Бр#нскh (СК, 1), свиткh (1), градh (1), на д@бh (3), приходh (Зб. 319, 1), чистотh (104), подвизh (3б. 248, 1), о жєнh (11 зв.), отроцh (109), ползh (210), годh (3б. 314, 108 зв.), по#сh (3б. 274, 232 зв.), #зыцh (Пар., 1); займенників: тобh (2); прикметників: каменноh (ЖСО, 10), бhлыh (16), великыh (Ск., 1), пєчєрскыh (1), идолскиh (122), раслаблєныh (3б. 248, 11 зв.), божественh (16 зв.); та у прислівниках: посрєдh (ЖСО, 16), крhпцh (16 зв.), здh (Ск., 2 зв.), благоврємєннh (122), ^ толh (3б. 274, 113 зв.), развh (Пар., 1 зв.). Етимологічне написання h зберігається як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції.
Часто в рукописних житійно-повістевих творах знаходимо замість літери h літери g та е у наголошеній і ненаголошеній позиціях, що відбивало живу рису фонетики: мєнє (ЖСО, 1), всех (1), wбразе (СК, 1), рекою (2), мєстє (2), нє верно (Зб. 319, 74 зв.), темъ (101), крепъкъ (103 зв.), Дмитрє> (104), дєтєй (Зб. 248, 6), Галичє (109 зв.), видевъ (109 зв.), исцели (174), сєбє (Зб. 314, 108), зело (108 зв.), нєкто (Зб. 215, 31 зв.), разделеніи (ЖС, 10), делателя (54 зв.), заповедав (55), отвеща (265), видені@ (335).
У пам'ятках натрапляємо н
- Київ+380960830922