РОЗДІЛ 2 ТИПОЛОГІЯ ГЕРОЯ У РАМКАХ ПСИХОПАТОЛОГІЧНОГО ДИСКУРСУ ПРОЗИ М.ХВИЛЬОВОГО
2.1. Психоаналіз і психокритика
Сучасник М.Хвильового, Ю.Меженко у статті, присвяченій творчості письменника (ж. "Шляхи мистецтва", 1923 р, 4.5), вирізняв таку специфічну рису його текстів: "По творах Хвильового можна писати розвідку про еволюцію революційної психіки. Він, як ретельний і уважний хронікер, занотовує щодня всі психологічні риси життя. Збирає і збирає, складає і складає і тонко розділяє" [5, 58].
Сьогодні, досліджуючи наративи Хвильового, важливо ширше окреслити згадану "еволюцію революційної психіки", а також визначити тип її розвитку. Хоч Ю.Меженко визначив його як "випадок, де не доберешся правди" [5, 58], сучасні аналітичні праці підходять до неї впритул. Так, у фундаментальній розвідці С.Павличко про український модернізм, а саме в частині, присвяченій психопатичному та психоаналітичному дискурсам, досліджується невроз як елемент модерної культури fin-de-siecle; аналізується вчення З.Фройда та його практичне застосування в медицині та літературознавстві, простежується історія розквіту та цькування психоаналізу в 20-ті роки. Велике зацікавлення викликають також критичні зауваження стосовно ранніх спроб фройдистського аналізу української класики: Шевченка, Куліша, Костомарова, Нечуя-Левицького. Маємо на увазі статтю В.Підмогильного "Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи творчости)" (1927), романи В.Петрова "Аліна й Костомаров" та "Романи Куліша", а також статтю А.Халецького "Психоанализ личности и творчества Шевченко" (1926). Водночас С.Павличко відзначала, що поряд з психоаналітичним дискурсом у критиці існував інший - дискурс "шизофренії сучасного, навколишнього життя" [242, 268]. Як-от, для прикладу, імітоване божевілля Тодося Осьмачки та юродивість Павла Тичини. Творчість Миколи Хвильового проаналізована більш докладно. Дослідниця зосередила увагу на його "божевільній вірі": адже глибоке проникнення у головні тенденції розвитку революційної та пореволюційної діяльності, душевна гострозорість призвела письменника до душевної кризи, неврозу, зламу і, зрештою, самогубства.
Однак зауважимо, що при такому аналізі слід чітко розмежовувати "психокритику" (Ж.Женетт) і класичний літературний психоаналіз. Прикладом останнього може слугувати праця З.Фройда "Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства". Обравши для студій знакову фігуру італійського Відродження, психоаналітик шукає корені специфічних особистісних рис митця в дитинстві. Аналогічне дослідження здійснив К.Ясперс у праці "Стріндберг і Ван Гог". Зауважимо, що ще у передмові до неї видатний німецький філософ і психіатр застерігає: "Ця праця не ставить собі за мету дати оцінку Стріндберга як митця слова. Його талант драматурга, естетична структура його творів і їх значення взагалі не входять у коло розглядуваних нами питань. Але Стріндберг був душевно хворим, і ми хочемо скласти для себе ясне уявлення про цю його душевну хворобу. Вона була певним чинником його існування, вона була одним із чинників формування його світогляду, вона впливала і на зміст його творів" [353, 8]. В українському літературознавстві серед таких робіт есей Н.Зборовської "Моя Леся Українка", де особлива уваги звернена на специфічне сімейне оточення і враження дитинства, які позначилися на творчості поетки [127].
Від психоаналітики відрізняється психокритика, її мета, вважає Ж.Женетт, не діагностувати за посередництвом літературного твору невроз письменника; головним для неї залишається, власне, самий твір, а використання психоаналітичних інструментів слугує завданням літературної критики" [111, 150].
Ще в листах до М.Зерова М.Хвильовий не раз згадує про свій душевний розлад ("в різкій формі неврастенія" [317, 846]), скаржиться на "чорний песимізм". При неврастенії, що є різновидом неврозу, особистість стає емоційно нестійкою (пригнічений настрій, підвищена подразливість, емоційна нестриманість, страхи, тривожність). Хвильовий іноді не може навіть дописати листа. Його надзвичайно дратують опоненти в літературних суперечках. Емоційне напруження підсилювалося атмосферою цькування, що його ініціювала компартія, та травмами, які письменник зазнав за роки громадянської війни: "При всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний... Саме життєві пертурбації довели мене до такого стану" [317, 852].
Неврастенія, однак, не спричиняє порушень інтелекту, не заважає критичній самооцінці. Як бачимо, письменник усвідомлює свій стан: "... себе помучити, і себе, і другого (це патологічне явище, між іншим, я за собою спостерігав з дитинства: любив когось мучити, щоб цим себе мучити, і саме Вероніка з "Силуетів" розказує, як вона давила пальчик, то це - уривок із моєї біографії)" [317, 852].
Творчість М.Хвильового значною мірою є власним психоаналізом. Він зобразив у ній агресію і сексуальність, свої обсесивні думки, які вилилися у мотивах втечі, самотності і самогубства. Письменник якось звірився в листі Зерову, що "застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим" [317, 853]. Однак його герої здійснюють задумане. Власну занижену самооцінку він трансформує у їх рішучість. Дійсність компенсується вимріяними світами "голубої Савойї", "загірної комуни". Від довколишнього червоного засилля письменник утікає в синій колір своїх творів.
2.2. Неоромантична концепція героя в парадигмі модерного світогляду початку ХХ ст.: історико-літературний аспект
Відомо, що основним предметом художнього пізнання в літературі є людина. Відповідно, в основу художньої картини світу літературного твору завжди покладена певна концепція людини. Проблему концепції людини у літературознавстві намагається роз'яснити М.Моклиця у праці, присвяченій характеристиці модернізму як структури [217, 11-15]. Зокрема, вона відзначає, що найскладнішим, найнеосяжнішим явищем життя завжди є людина, оскільки людина сповнена суперечностей. Відповідно різними є епохи, тому що епоха від епохи ві