розділ 2.6, с. 95 ).
У розглянутих легендах ХІХ ст., а особливо ХХ ст., яскравіше відображений національний світогляд. Таким чином, можна стверджувати, що в легенді архетип більш сформований. Він тісно пов'язаний із народними повір'ями і віруваннями, а також з історичними реаліями.
З часом образна система апокрифічних легенд, трансформуючись під впливом національної етнокультури, виводить на перший план провідну свідомісну домінанту українського етносу - сміхову Міфофольклорна поетика в контексті сміхового має широкий арсенал створення комічного персонажу. Традиційний позитивний герой змальовується з поглибленим вираженням сатири та гротеску [19, с. 21].
Персонажі апокрифічних легенд викликані християнським вченням. Це Христос, Богородиця, апостоли, пророки, святі. Разом з тим в легендах продовжують існувати міфологічні уявлення, які репрезентують міфологічні персонажі. Інколи у межах одного твору співіснують і, навіть, вступають у конфлікт традиційний персонаж легенди (наприклад, святий Микола - чудотворець) та персонаж народної міфології лісовик. ("Святий Миколай", записано від Мотрі Феденко, стм. Сосниця, Чернігівської області, 2003 р.). Але частіше вони просто замінюють один одного (див. детальніше в наступних підрозділах). Наприклад, святий Георгій - володар звірів, або лісовик; святий Микола - водяник; Параскева П'ятниця - домова та ін. [59, c. 7].
Як слушно зазначає Л. Дунаєвська, персонажна система легенди, на відміну від казки, успадкувала від міфологічної системи ідею прямої контрадикції: ніч-день, світло-тьма, тому у більшості сюжетів легенд функціонують не з, а два типи образів: злотворець і добротворець, злотворець і знедолений, або просто учасник-спостерігач якихось дій злотворця [43, c. 125].
Персонажі українських апокрифічних легенд можна поділити на дві основні групи за двома критеріями: 1) за походженням: пізніші (старозавітні) - Бог, чорти, ангели, Адам, Єва, Каїн, Авель; новіші (євангельські) - Ісус Христос, Діва Марія, апостоли, цар Соломон, пророки; 2) за функцією: захисник-шкідник, що виражається у образах опозиційних персонажів, насамперед Бога та Сатани; в легендах євангельського циклу - це Христос та апостоли, святі апостоли та багатії тощо.
3.1. Поняття "культурний герой" в апокрифічних легендах на прикладі бінарних відносин "Бог-Сатана". Людина народилася на світ, живе, вчиться, опановує якісь професії, і в той самий час кохає та ненавидить, сміється та горює, співчуває та заздрить, жаліє та знущається, співпереживає та відвертається від ближнього. Можна продовжити ланцюг людських суперечностей.
Людина по суті своїй дуалістична істота, вона весь час проявляє оцей свій дуалізм в боротьбі із самою собою, яка здається існувала віками і ніколи не зникне.
Звідки ж взялася ця внутрішня боротьба між духом та тілом, між добром і злом? Чому Бог створив людину такою складною істотою? Адже за Біблією відбувалося все дуже просто: " І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх" [82].
Відповісти на ці питання можуть апокрифічні легенди, які стверджують, що світ Бог творив не сам, а зі своїм архангелом Сатанаїлом, який спочатку був наближений до Господа, а потім сталося щось, що змусило Бога вигнати свого колишнього помічника з райських небес на грішну землю.
В добу первісного суспільства духи "поділялись" на два великі воїнства, залежно від того, що люди від них отримували - зло чи добро.
Як свідчать літературні та філософські джерела (Потебня А.А. Слово и миф; Дж.Дж. Фрезер. Золотая ветвь: Исследование магии и религии; Мирче Элиаде. Аспекты мифа; Фрейденберг О. Миф и литература древности; Тернер В. Символ и ритуал; Голововкер. Логика мифа; Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник та ін.), в цей час чіткого дуалізму ще не було, тому що первісній людині добром було все, що приносило йому користь, а злом все, що приносило шкоду.
Впродовж віків природа почала підказувати людині ідею про два ворогуючих начала, які взаємно заперечують один одного та ведуть постійну боротьбу.
Потім людина помітила, що в собі самій вона пізнає таке ж саме двоборство, яке вона бачить в природі. Вона почуває себе то добрим, то злим, розуміє, що одного разу вона краща, а іншого разу - гірша. І все це прояви людської натури, людського характеру.
Отже, поділивши природу на добру та погану, і поєднавши це з моральним добром та злом, люди починають створювати собі богів та демонів. Причому спочатку демони були нарівні з богами, поки зовсім не відвернулися від них. Демони стали духами темряви, а їхні супротивники - духами світла, вони - духи ненависті, а боги - духи любові, демони - стали духами смерті, а боги - духами життя. Сатана буде жити в безодні, а Бог - в небесному раю.
Такого роду дуалізм можна знайти майже в усіх релігіях світу.
В релігії давнього Єгипту богам життя та благоденства, якими були Фта, Ра, Аммон, Озирис, Ізида, протиставляються змій Апепі, чудовище Сет - батько брехні та спокуси.
Фінікийці протиставляли Ваалу та Ашері Молоха та Астарту. В Індії життєдавці Індра та Варуна отримали опонентами Вритру та Асуров. У Персії Ормузду, який царює в світлому небі, протистоїть противнику своєму Аріману, який володарює в підземному царстві. Ці два протилежних божества воюють за владу над землею, та кожний з них створювало для цієї мети корисних та шкідливих звірів та тварин. Саме Аріман дістав потім синонім Сатана.
В Греції та давньому Римі, на протилежність від богів Олімпу, виник цілий пантеон злих геніїв - Тифон, Медуза, Пітон, Геріон, всілякі демони, лемури та лаври [3, c. 10-16].
Отже, Сатана (Сатанаїл) з давньоєврейської "супротивник" [73, T.3, c. 332].
Перша поява поняття "Сатанаїл" пов'язують з архаїчними дуалістичними міфами, у яких він виступає як супротивник бога-деміурга. На подальше формування образу Сатани вплинули іранська міфологія і зороастризм, зокрема верховне зороастрійське божество Ахурамазда і дух зл