Розділ 2.
СЕМАНТИЗАЦІЯ ЗВУКОВОЇ ФОРМИ ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТІВ АВТОРІВ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ
2.1. Явище паронімічної атракції (ПА): еволюція та історія
дослідження
Повноаспектне вивчення мови поезії однією з основних передумов має вдалий вибір
методики дослідження, певного лінгвостилістичного кута зору, які дали б змогу
висвітлити домінантні стилістичні характеристики предмета й об’єкта студій.
Адже, як відомо, поетичний дискурс є виразно орієнтованим на смислово-естетичну
значущість, що досягається за рахунок формант різних мовних рівнів, в тому
числі й фонетичних, до яких передусім належать звуки та звукокомплекси.
Для будь-якого автора мовний матеріал є змістово та естетично вартісним
настільки, наскільки він потенційно придатний для моделювання нових
експресивно-смислових відтінків висловлюваного, описуваного, конотованого тощо
засобами поетичної мови. Цим забезпечується специфіка художнього тексту –
складної і неподільної єдності, у рамках якої “все значуще, пов’язане,
зворотнє, пронизане відповідностями і де постійна взаємодія звуків і смислу
встановлює між ними співвідношення або парономастичне і анаграматичне, або
фігуративне (а іноді звуконаслідувальне)” [218, 81].
Висвітлення сутнісних лінгвостилістичних характеристик явища паронімічної
атракції передбачає не лише виклад історії його формування та еволюції в
українському національному і – ширше – загальнокультурному світовому
мовно-образному просторі, але й з’ясування особливостей його текстової
реалізації та функціонально-стилістичної кореляції з іншими співвідносними
феноменами.
2.1.1. Формування та мовно-естетична еволюція ПА в українській поезії.
Теоретичні та теоретико-практичні розробки В. Григор’єва [35 – 40],
О. Сєвєрської [162], А. Євграфової [58, 59], О. Невзглядової [127],
Л. Ставицької [172 – 179], Г. Сюти [184 – 190], Н. Дащенко [51 – 53] та ін.
переконливо доводять, що протягом ХІХ ? першої половини ХХ ст. звукові повтори
не виходили за рамки хоч і частотних, однак не прогнозованих, не семантизованих
звукових перегуків і здебільшого функціонували як явища суто фонетичного рівня
поетики (асонанси, алітерації, звукозображальність тощо), забезпечували
евфонійну та ритмомелодійну виразність віршової мови. Навіть кількаразово чи
цілеспрямовано уведені у фоностилістичну структуру поетичного тексту, вони не
мали систематичного характеру, а тому не могли об’єктивно інтерпретуватися як
регулярна, продуктивна стилістична модель.
У другій половині ХХ ст. зацікавлення звуком як мінімальною змістовою формантою
художнього (передусім поетичного) тексту виразно активізується, вiдбувається
загальна переорієнтація віршової мови на її звукосмисловий аспект. Асонанси,
алітерації, ономатопеїчні фігури, звукосимволізм стають основою для творення
численних “звукових метафор”. Популярність відповідних семантичних ефектів
поступово, але неухильно зростає, а часткові звукосмислові модуляції
трансформуються у системне явище п а р о н і м і ч н о ї а т р а к ц і ї і
вибудовують розгалужену лінгвопоетичну парадигму. При цьому “звукова щільність
тексту ... досягає такого рівня, що всі або майже всі слова вірша виявляються
включеними у в’язь звукових перегуків” [35, 168]. Універсалізоване до рівня
стрижневої лінгвопоетичної категорії, зіставлення слів на основі їх формальної
співзвучності (незалежно від етимологічної чи смислової умотивованості такого
зіставлення), поступово перетворюється на визначальну стильотвірну
характеристику національної поетичної мови, стає дієвим засобом семантизації та
естетизації віршового дискурсу.
Наступний етап еволюції ПА характеризується помітно інтенсивнішим
функціональним навантаженням паронімічних структур, стилістичний потенціал яких
скеровується на перетворення плану форми поезії у план її змісту. Внаслідок
такого посиленого культивування формується потужний паронімічний фонд поезії, у
рамках якого “слова не стiльки збiгаються за одним-двома-трьома звуками,
скiльки рiзняться одним-двома-трьома звуками, а то й одним звуком" [Там само,
189], особливої вагомості починає набувати референтність поетичної мови.
Повтори звукокомплексів та цілеспрямовані, семантизовані зближення на цій
основі етимологічно й словотвірно неспоріднених та неконтактних в узусі
лексичних одиниць поступово набувають статусу стильотвірної домінанти.
60 – 80-тi роки ХХ ст. стали важливим періодом у розвитку національної
поетичної ПА-системи – про це, зокрема, свідчить аналіз мовностилістичних
особливостей поезії шістдесятників: “те масове і цілеспрямоване поєднання в
межах контексті близькозвучних слів, яке спостерігаємо у творчості І. Драча,
Б. Олійника, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, В. Симоненка,
І. Калинця та ін. авторів, можна визначити як своєрідний “паронімічний вибух”.
Починаючи з 60-тих років ХХ ст., паронімічна атракція як стилістичне явище стає
однією з визначальних характеристик поетичної мови, принципом смислової
організації тексту” [151, 177 – 178]. Аналогічні стилістичні переакцентування
спостерігаємо і в мові поезії діаспори як органічного складника єдиного
мовно-образного простору української ментальності.
Активізація звукосмислового потенціалу поетичної мови, звукоасоціативне
наповнення національної мовної картини світу зумовлюють:
* досягнення стилістичних ефектів завдяки мінімальним трансформаціям
(нарощення, заміна, метатеза) фонетичного складу квазіморфеми і виокремлення на
цьому ґрунті основних типологічних різновидів ПА;
* суттєве розширення лексико-граматичних меж словникового фонду, який міг би
бути залученим і залучається до нов
- Київ+380960830922