РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НОВЕЛИ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ
2.1. Тенденції розвитку літератури: оновлення художнього мислення і стильових ознак.
Період к.ХІХ - поч.ХХ ст. відзначається активізацією суспільно-політичного та духовного життя. Якісно та кількісно означені внутрішні процеси, що охопили сфери політики, економіки, виробництва, науки та техніки, супроводжувались кардинальними змінами у свідомості людства. Відтак виникли передумови для формування нової, розмаїтої та поліфонічної художньої літератури, що, перебуваючи у тісному зв'язку з об'єктивною реальністю, мала задовольнити потреби вимогливого реформаторського часу. За активністю вторгнення у суспільне життя, ідейно-тематичним розмаїттям, жанровим та стильовим новаторством, а також винахідливістю авторів у пошуках нових способів відображення дійсності та високохудожньою технікою українська література к.ХІХ - поч.ХХ ст., зайнявши одне з найпочесніших місць у духовній культурі нашого народу, зафіксувала переломний момент у розвитку вітчизняного літературного процесу. Не втративши власної самобутності, українська література зламу століть влилася в загальносвітовий культурний процес, представивши читацькому загалу якісні зміни, характерні для європейських літератур.
За спостереженнями дослідників, прикметними рисами української літератури к.ХІХ - поч.ХХ ст. стають "...з одного боку, усвідомлення літератури як певного національного та історичного типу культурної творчості, а отже, усвідомлення її зв'язку з традицією, а з другого - заперечення існуючої літературної традиції, і на ґрунті цього - змагання різних тенденцій літературного й культурного розвитку" [39, 55]. Відтак у вітчизняній літературі вказаного періоду чітко окреслювалися дві орієнтації: перша - на збереження національно-культурної ідентичності (т. зв. "народницька" теорія), друга - на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм (т. зв. теорії "космополітизму" та "європеїзму"). Звідси особливості національно-літературного процесу к.ХІХ - поч.ХХ ст.: на думку Н.Шумило, він розвивався "десь на перехресті" цих двох культурних тенденцій, внаслідок чого для нього був характерним увесь комплекс художньої ситуації "традиційне - модерне" [156, 86].
Дійсно, на зламі епох на ниві українського письменства виступали прозаїки кількох поколінь. Це "основ'яни" (О.Кониський, Г.Барвінок, Марко Вовчок, представники реалістичної школи 70 - 90-х рр. ХІХ ст. (І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, І.Франко, Н.Кобринська, Б.Грінченко, М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий), письменники, які на рубежі століть перебували в розквіті творчих сил (зокрема М.Коцюбинський та О.Кобилянська), ті майстри слова, котрі саме в час порубіжжя заявили про себе як про талановиті індивідуальності (В.Стефаник, Лесь Мартович, М.Черемшина, А.Тесленко, С.Васильченко, Г.Хоткевич, М.Чернявський, В.Винниченко, М.Яцків та ін.).
Зв'язок української літератури з традицією зазвичай ототожнюється у свідомості сучасників із позитивізмом, відтак сприймається подекуди як гальмівний фактор розвитку літератури. Критично оцінюючи означений погляд на творчість представників народництва, В.Моренець застерігає проти підміни цих понять, яка ось уже чи не сто років перешкоджає об'єктивному осмисленню літературного процесу, породжуючи зайві суперечки й неадекватні оцінки. Виявляючи своє різко негативне ставлення до ототожнення понять позитивізму і народництва, дослідник наголосив на тому, що українське народництво лише "...в одному зі своїх аспектів (передовсім просвітянському)... виявилося частковим випадком позитивізму" [93, 37]: "...народництво саме по собі не виробило нічого гальмівного для подальшого поступу українського письменства, для якого власне етнокультурна й психолінгвістична база (в усій множині її історичних реалій, фольклорно-міфологічних, народно-пісенних традицій) була, є і буде визначальною, тим, що вирізняє її в колі інших слов'янських літератур, котрі зуміли зректися ялових постулатів позитивного світогляду ("ходіння в народ", "літератури для мас", "літератури на службі..."), не зрікаючись самих себе" [93, 38]. Поділяючи точку зору К.Москальця, В.Моренець визначив місце українського народництва в духовно-інтелектуальному просторі Європи як делегата просвітницько-раціоналістичної європейської моделі "за сумісництвом" [93, 39].
Друга тенденція вітчизняного літературного процесу, з якою пов'язані основні зміни в письменстві к.ХІХ - поч.ХХ ст., орієнтується, передовсім, на європейську культуру. В Європі кінець ХІХ ст. став часом бурхливого піднесення національних літератур. Тож українська література як частина європейської культурної цілості переходить до літературних процесів, визначальних для європейських країн. Сучасні літературознавці, об'єктивно оцінюючи внутрішні (обумовлені динамічними історичними процесами) чинники зміни типу світосприйняття письменників зламу ХІХ і ХХ століть, ступінь впливу європейських літератур на українську літературу, причини якісного оновлення вітчизняної прози пов'язують саме з модернізмом: "...на к.ХІХ - поч.ХХ ст. в українській літературі припадає найінтенсивніший період ідейно-естетичних пошуків, утвердження засад модернізму, що вповні розгорнувся уже в європейських літературах. Художній перелом поєднав письменників різних стильових орієнтицій, рішуче взяв курс на європеїзацію вітчизняного письменства, модернізацію художніх форм, розширення проблемно-тематичного діапазону, розробку психологічних проблем і загалом залучення до життєвої обсервації нових сфер" [142, 67-68].
Осмислення модернізму як епохи розвитку вітчизняної літератури потребує певних уточнень. Для нашого дослідження важливішого значення набувають слова "модерність/модернізація". Пов'язуючись з поняттями новацій і новаторства, вони значно глибше характеризують особливості розвитку української прози вказаного періоду. Оскільки вітчизняна література останніх десятиріч ХІХ ст. не знала такого явища, як декаданс, що, будучи тривалим в часі, стимулювало
- Київ+380960830922