РОЗДІЛ 2
АМЕРИКАНСЬКО-ЄГИПЕТСЬКІ ВІДНОСИНИ В УМОВАХ
ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИХ БЛОКІВ
Особливості американсько-єгипетських відносин в контексті повоєнної
політики США на Близькому Сході
Після Другої світової війни Близький Схід почав набувати на міжнародній арені
усе більшої ваги. Інтерес Сполучених Штатів до близькосхідних проблем, як і
їхня військово-політична та економічна присутність в регіоні, також почали
неухильно зростати.
Загалом можна виділити чотири етапи близькосхідної політики США в контексті
розбудови і реалізації американсько-єгипетських відносин, три з яких підпадають
під систему біполярності міжнародних відносин, а останній – відповідно
стосується постбіполярного періоду.
Перший період (1952-й - 1970-й рр.) заклав фундаментальні основи і чітко
визначив приоритетні напрямки в близькосхідній політиці США. На цьому етапі
політика Вашингтону щодо країн Близького Сходу базувалась на низці різних на
перший погляд, але на практиці тісно взаємопов’язаних чинників, саме на: 1)
зміцненні союзницьких відносин з Ізраїлем; 2) економічному проникненні
американських транснаціональних корпорацій в нафтовий сектор країн Перської
затоки; 3) прагненні знайти порозуміння з арабськими політичними рухами з метою
поступового обмеження впливу та витіснення з регіону Франції і Великобританії;
4) протистоянні геополітичному та ідеологічному впливу на країни регіону з боку
СРСР.
Саме останній за переліком, але не за значенням фактор став головною завадою на
шляху до прагнення США утримувати розвиток внутрішніх процесів на Близькому
Сході під своїм контролем. Причиною тому послужила, передовсім, сама атмосфера
фактичного розподілу сфер впливу між США і СРСР в контексті формування
біполярної системи міжнародних відносин.
Концепція біполярного світу була висунута Г. Моргентау*
[* Генрі Моргентау (1891–1967 рр.) – американский державный діяч, міністр
фінансів США (1934-45 рр.). Особистий радник президента Ф. Д. Рузвельта в
організації переговорів американських ділових кіл з торговими представниками
СРСР та координатор з питань американського експорту. ] базувалася на висновку
про існування балансу сил двох наддержав – США і СРСР, від яких залежало
розв’язання усіх проблем війни і миру, і навколо яких об’єднувались інші
складові цього балансу. Вельми напружена обстановка перших післявоєнних років
зумовила формування жорсткого протистояння між Сполученими Штатами та
Радянським Союзом на міжнародній арені. Експансія СРСР наражалась на прагнення
США до світового панування, розгорілась “холодна війна”, створення
Північноатлантичного блоку та ОВД зафіксували біполярність, що стала основою
міжнародної взаємодії.
На цьому історичному етапі Близький Схід твердо зайняв вагоме місце в системі
американських зовнішньополітичних пріоритетів. Пояснення такого вибору полягає
у тому, що паралельно з процесом поглиблення американських нафтових інтересів в
регіоні, неухильно зростала і його воєнно-стратегічна та політична роль в
глобальних планах США.
Сполучені Штати надавали Близькому Сходу велике значення, як у встановленні
свого світового лідерства, так і в боротьбі за “третій світ”, в якому роль і
вплив арабських країн значно зросли після здобуття незалежності. Боротьба за
зони впливу розглядалась американськими політичними стратегами переважно в
контексті протистояння СРСР і його спільниками. “Я невпевнений, що ми завжди
чітко бачили зовнішньополітичні інтереси США в їх реальному вигляді. Проте, ми
вважали за необхідне усувати комуністів навіть з найвіддаленіших і найменш
важливих регіонів світу незалежно від того, наскільки шкідливою для Заходу була
їх присутність там”, - напише згодом американський політолог Дж. Болл [59, c.
231].
В перші післявоєнні роки, окрім суперництва з СРСР, Сполучені Штати повинні
були рахуватись і з тим фактом, що в силу ще досить вагомої присутності в
регіоні Великобританії і Франції, вони не мають достатньо засобів і можливостей
для самостійного маневрування на близькосхідній арені. Виходячи з цього,
Вашингтон на той час намагався сконцентрувати основні свої зусилля на країнах
так званого “північного ярусу”, які мали кордони з СРСР або країнами Східної
Європи, саме на Ірані, Туреччині та Греції.
Ця стратегічна лінія знайшла чітке відображення в зовнішньополітичній доктрині
США, проголошеній президентом Г. Труменом 12 березня 1947 року. Доктрина
Трумена – перша зовнішньополітична доктрина США післявоєнного періоду, яка за
визнанням Американського підприємницького інституту ознаменувала початок
“холодної війни” [235, c. 15].
Згідно з цією доктриною, Сполучені Штати пропонували іноземним державам свою
“підтримку у захисті вільних інститутів вільними народами від спроб утворення
тоталітарних режимів”. Одразу після проголошення доктрини Трумена, якою
передбачалася допомога Греції та Туреччині в обмін на фактичне використання їх
територій, як стратегічних плацдармів проти соціалістичного блоку, конгрес США
проголосував за надання цим двом країнам військової та економічної допомоги
розміром в 400 млн. доларів [45, c. 88]. Політика “жорсткого протистояння”,
передбачена американським дипломатом Дж. Кеннаном ще у червні 1947 року, стала
провідною ідеологією післявоєнного періоду.
Антирадянський курс Вашингтона відповідав класовим інтересам Лондона і Парижа.
Проте, ні Франція, ні Великобританія не бажали перерозподілу зон впливу на
Близькому Сході на користь США. Такий стан справ у регіоні породжував гострі
суперечності між цими трьома державами. Приклад тому – позиція керівних кіл
Вашингтона у питанні щодо політичної долі Палестини і створення держави
Ізраїль. Вона залежала не тільки
- Київ+380960830922