РОЗДІЛ 2
ПЕРЕСЕЛЕННЯ ВІРМЕН НА ТЕРИТОРІЮ ГАЛИЧИНИ
ТА ФОРМУВАННЯ ВІРМЕНСЬКОЇ ГРОМАДИ У ЛЬВОВІ
2.1. Передумови та причини переселення вірмен у Галичину
Згідно з давньоруськими літописами, перші вірменські поселення з’явилися на
Русі ще за княжих часів на початку XIІІ ст. Польський дослідник вірменського
походження, який вивчав історію вірменського народу на території Польщі та
України, С. Баронч стверджував, що вірмени прибули на Руську землю (далі -
українську) у 1062 р. на запрошення київського князя Ізяслава для оборони
князівства від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Разом з військом Ізяслава в
битвах проти половців брало участь близько 20 тисяч вірмен. Після закінчення
3-річної військової служби, дізнавшись про знищення та загарбання чужинцями
Вірменської держави, вірменські воїни попросили притулку на українській землі.
Після отримання відповідного документа від князя Федора Дмитровича вони
частково залишились у Києві, а решта подалася на Волинь та Галичину [159, с.
61].
Для затвердження свого статусу на українських землях ще з 1062 р. вірмени
звернулися до польського короля Владислава IV з проханням підтвердити
відповідною грамотою факт їхнього перебування на українських землях з 1062 року
відповідно до отриманої ними грамоти від князя Федора Дмитровича, сина Ізяслава
[125, с. 9-20]. Уперше латинською мовою ця грамота була опублікована в першій
половині ХІХ ст. Даний документ був затверджений королем Владиславом IV із
записом до книг Метрики Коронної у Варшаві 21 жовтня 1641 р. [185, с. 71].
Проте після детального дослідження факту існування цього документа відомі
дослідники вірменських поселень на українських землях проф. С. Кутшеба, О.
Бальцер, Т. Громницький дійшли висновку, що документ, представлений вірменами
на затвердження польському королю Владиславу IV, був фальсифікатом.
Як у самому документі, так і в датах є багато розбіжностей: по-перше,
відповідно до тексту, який міститься в документі, його надав вірменам Федір
Дмитрович - син Ізяслава (Дмитра), хоча в літописах не згадується, що Ізяслав
мав сина Федора, по-друге, у документі Федора названо великим князем, що
викликає сумнів, тому що великим князем у 1062 р. називали тільки Ізяслава,
по-третє, в українському оригіналі відсутня дата, а в латинському перекладі
вона є, і саме під такою датою цей документ був записаний до Коронної Метрики у
Варшаві. За висновками Ф. Захар’ясевича, дата 1062 р. означає дату його
перекладу на латинь згідно з вірменським літочисленням, що відповідає 1615 р.
за християнським літочисленням [169, с. 7]. Всебічні джерелознавчі дослідження
цього документа підтвердили думку про фальсифікацію грамоти [125, с. 9-20].
Відповідно до цього можна зробити висновок, що вірмени почали масово прибувати
до Галичини значно пізніше 1062 р.
Як стверджує проф. С. Кутшеба, масове переселення вірмен до Галичини припадає
на середину ХІІІ ст., коли у 1239 р. татарські орди під керівництвом хана Альп
Аслана зруйнували столицю вірменської держави Ані. Це послужило початком
значного відпливу вірмен зі своєї території [173, с. 3]. Протягом XIII ст.
вірменські землі не раз зазнавали нападів з боку турків і татар, які своїм
жорстоким переслідуванням та фізичним винищенням змушували вірмен переселятися
у Крим, Румунію, Молдову, Польщу та Україну, у т.ч. Галичину [159, с. 60].
У праці польського історика Ф. Сярчинського наводиться приблизна дата
переселення вірмен до Галичини. Він описує, що у 1250 році на руських
(українських) землях існували три вірменські церкви - у Львові,
Кам’янці-Подільському та Язлівцю. У справах, що стосувалися церкви, а також у
судах вірмени користувалися вірмено-кипчацькою мовою [183].
До України вірмени в основному прибували з Криму, Молдови та Румунії, де
головними їх осередками були Кафа, Сугдей, Акерман, Серет, Сучава.
Період середини XIII-XIV століття вважається першою хвилею еміграції вірмен на
територію Галичини.
У зв’язку з тим, що Галичина знаходилася на перехресті важливих торговельних
шляхів, вірмени, емігруючи також здебільшого з Криму, охоче поселялися на цих
землях. Таке розташування Галичини дозволяло вірменам здійснювати торговельні
операції з польськими містами, Московським та дунайським князівством, Кримським
ханством, Туреччиною, Персією й Італією. Підтвердженням думки, що вірмени
першої хвилі еміграції емігрували в основному з Криму, свідчить те, що вони
спілкувалися половецькою мовою, яка на той час була панівною мовою у Криму.
У Галичині вірмени поселялися переважно у Львові - найбільшій і найвагомішій
(щодо прийняття законодавства, здійснення судочинства) вірменській громаді
Галичини, та Галичі, де проживала незначна кількість вірмен до 1664 р., але
відомостей про цю громаду як вагому самоврядну одиницю немає [159, с. 62]. Про
існування інших вірменських громад, утворених на галицькій землі в період
першої еміграції, відомості відсутні. Цей період можна назвати першою хвилею
еміграції вірмен.
Історичні джерела не містять згадки про походження львівських вірмен, але в
описах істориків І. Альпнека та Й. Зіморовича згадується про тісні зв’язки
вірмен з татарами. Альпнек описував, що вірменські воїни, які поселились у
Львові, користувалися зброєю та одягом татар. Зіморович зазначає, що вірмени
були виселені зі своєї батьківщини і протягом тривалого часу час перебували під
владою татар. Альпнек описував, що за його часів вірмени користувалися своєю
мовою лише під час богослужіння, а вдома розмовляли татарською [181, с. 20;
131].
Сучасні дослідження також підтверджують думку Альпнека: книги львівського
вірменського суду були написані вірменськими літерами, але
- Київ+380960830922