Розділ 2
Стратегія життя особистості в системі відносин “особистість – суспільство”
У даному розділі розглядається стратегія життя особистості в контексті її
впливу на розвиток суспільства. У першу чергу визначається сутність, зміст та
структура стратегії життя як фактора розвитку суспільства.
2.1 Сутність, зміст та структура стратегії життя особистості як фактора
розвитку суспільства
Проблема взаємостосунків особистості і суспільства є центральною для
соціально-філософського знання в цілому. Для з’ясування сутності, змісту та
структури стратегії життя особистості як фактора розвитку суспільства необхідно
проаналізувати роль, яку відіграє стратегія життя особистості у відношеннях
“особистість-суспільство”. Ще Е. Дюркгейм вважав, що соціальна реальність має
власну оригінальну природу і не може бути зведена до реальності людської
індивідуальності. У людині індивідуальне і соціальне співіснують, фактично не
змішуючись, вона є Homo duplex, “роздвоєна реальність”. Затверджувався примат
соціальної реальності по відношенню до індивідуальної, її виняткове значення в
детермінації поведінки. Позиція Е. Дюркгейма задавала уявлення про розвиток
людини як однонаправлений процес інтерналізації соціальних впливів [189].
Головним опонентом Е. Дюркгейма виступив Р. Тард. Згідно з його точкою зору,
суспільство являє собою суму індивідів – створюючих його елементів. Соціальні
феномени необхідно вивчати шляхом аналізу, що зводить їх до простих елементів,
оскільки вони лише складніші, але підкоряються тим же законам, що і складові їх
“елементарні частинки”. Джерелом не лише індивідуально-психологічного, але і
соціального визнавалася “незмінна людська натура” – потреби, мотиви, ваблення,
велика частина з яких має ірраціональну природу. Позиція Г. Тарда визначала
тотожність соціальної та індивідуальної реальностей і, врешті-решт, зводила
першу до другої [153]. Дана позиція знайшла своє продовження в “психології мас”
Г. Лебона і З. Фрейда.
Г. Лебон вважав, що причиною соціальної динаміки є постійна зміна ідей, які,
будучи спершу надбанням однієї людини, шляхом зараження проникають в “душу
маси”. При цьому в “колективній душі” індивідуальні риси зникають, беруть гору
загальні почуття, інтереси, вірування, які керуються несвідомим [131]. Це
зауваження візьмемо на примітку для подальшого аналізу змісту стратегії життя
особистості.
Свого роду серединну позицію між об’єктивістською та суб’єктивістською лініями
в аналізі співвідношення особистості і суспільства займає концепція Дж. Міда, в
якій людина предстала значно менш жорстко детермінованою як із боку соціального
оточення, так і з боку своїх психічних процесів. З цим підходом можливо
погодитись, оскільки кожна сформована особистістю життєва стратегія є не просто
реакція на дію зовнішнього середовища, а втілює в собі власний підхід
особистості, її волі.
Дж. Мід вважав, що рушійною силою соціального розвитку особистості, а також
суспільної структури в цілому є соціальна взаємодія, в ході якої люди
встановлюють правила соціального життя, постійно інтерпретують зміст соціальної
дійсності. Подібне трактування задавало уявлення про особистість, яка активно
конструює свій внутрішній світ і світ соціальної взаємодії, що існує як деяка
можливість. У центрі уваги опинявся розумний, діяльний суб’єкт [2]. Для нас
важливо визначити зміст двобічної детермінації життя особистості.
Більшість представників гуманістичної філософії (Дж. Бюджентал, С. Джурард,
А. Маслоу, Р. Мей, Е. Фромм, К. Хорні та ін.) розділяють ідею соціокультурної
обумовленості розвитку особистості, відзначаючи, однак, можливість як
розвиваючого, так і стримуючого, і навіть прямо деструктивного впливу
суспільства на особистість, і приділяють велику увагу вивченню механізмів,
напрямів реалізації останньої.
Уявлення про подвійний характер соціального впливу виходять з його загальних
основоположних ідей, серед яких, перш за все, необхідно виділити такі:
По-перше, ідея подвійної детермінації людини: людина, з одного боку, – “дитя
суспільства”, вона соціальна за своєю природою. Виживання, еволюція людини
можливі лише в суспільстві – через взаємодію з іншими людьми. Проте “початкова”
людина розглядається не як tabula rasa. Їй властиві власна унікальність,
неповторність, обумовлені специфікою природної детермінації. Людина не лише
продукт суспільства, але й “дитя природи”, вона ніби двоєдина [172].
По-друге, постулювання наявності деякої початкової природи, внутрішньої
сутності людини, що характеризує її унікальність (С. Джурард, А. Маслоу,
К. Роджерс, Е. Шостром тощо), чи ж внутрішньо властивої людині мотивації “до
пошуку здорового” (Дж. Бюджентал, В. Франкл, Е. Фромм та ін.). Припускається,
що внутрішня сутність людини або властива їй основна мотиваційна тенденція
мають позитивний, конструктивний характер і спочатку сильніші, ніж регресивні
устремління, будучи основною рушійною силою особистісного зростання [220].
По-третє, підхід до людини як до суб’єкта. Людина розглядається як активний
творець власного життя, що перебуває в постійному процесі становлення. Вона має
принципову свободу вибору, усвідомленого або не цілком усвідомлюваного. Людина
несе відповідальність за свої вибори, які здійснює в кожен момент життя.
Відмова від вибору, нездатність його зробити позв’язується із зрадою власної
сутності [172].
Об’єднує всі ці ідеї поняття “адаптація”, точніше, якщо слідувати позиції
Т. Шибутані, “соціальна адаптація” [226]. За словами О.М. Бондаренко, адаптація
це “двосторонній процес, у якому індивід не лише пристосовується до оточуючого
середовища, до змінених умов буття, але й сам впливає на дане середовище,
змінює його, чим і забезп
- Київ+380960830922