РОЗДІЛ 2
ПРАВОВИЙ СТАТУС СТОРІН КОЛЕКТИВНОГО ТРУДОВОГО
СПОРУ (КОНФЛІКТУ)
2.1. Працівники та їх представницькі органи як суб’єкти
колективних трудових правовідносин
З моменту набрання чинності Закону України «Про порядок вирішення колективних
трудових спорів (конфліктів)» розпочався новий етап колективно-договірного
регулювання праці, оскільки раніше трудовий конфлікт нерідко знаходився у
безвихідному деструктивному стані. Можливо, нарешті здійснилося передбачення
професора Л.С. Таля, яке почало втілюватись ще у 20-ті роки, але тоді так і не
реалізувалось. Свого часу цей видатний вчений, відомий спеціаліст у галузі
трудового права, писав, маючи на увазі правовий інститут колективного захисту
працівниками своїх інтересів, який «зустрічався на Заході», що навряд чи
викликає сумнів, що досвід держав, які нас випередили має повторитися і в нас
[86]1
[1) [86] Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: проблемы использования
зарубежного опыта // Государство и право. – 1995. - №3. – С. 37.]). Іншою
стороною інтенсивного запровадження механізму вирішення КТС(К) стали
недосконалість чинного законодавства, невиконання або неповне виконання у
правозастосовчій діяльності змісту чинних нормативних актів і, як наслідок,
недовіра суспільства до вказаного процесу. Як свідчить практика, за 2002 рік 63
колективні трудові спори не були зареєстровані Національною службою
посередництва і примирення на підставі невизначеності сторін2
[2) Матеріали навчального семінару для трудових арбітрів і незалежних
посередників НСПП від 01-05 липня 2002 року.]). Однією із причин подібного
явища є нечіткість основних понять, які повинні максимально точно відповідати
змісту предмету, реалізовувати цілі конкретного нормативно-правового акту. Тому
важливо, щоб сторони (як працівники, так і роботодавці та їх представники)
реально усвідомили себе суб’єктами правовідносин з усіма наслідками, які
випливають з такого статусу.
Коло суб’єктів колективного трудового спору (конфлікту) виділене в Законі
України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998
року. Виходячи із змісту цього закону, суб’єктами колективного трудового спору
є його сторони – наймані працівники (окремі категорії найманих працівників)
підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або
профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник
виробничого, галузевого, територіального та національного рівнів.
В Законі відсутня дефініція поняття «власник або уповноважений ним орган чи
представник» відповідно до змісту і мети даного нормативного акту, проте є
тлумачення поняття «найманий працівник».
Найманий працівник - фізична особа, яка працює за трудовим договором на
підприємстві, в установі або організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб,
які використовують найману працю [29]1
[1) Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів): Закон
України від 3 березня 1998 року із змінами, внесеними Законом України № 1096-ІV
від 10 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 34. –
Ст. 227.]). Універсальність цього терміну полягає у досить повній
характеристиці істотних ознак вказаного суб’єкта і його широкому нормативному
застосуванні. Так, наприклад, він застосовується у Законі України «Про
професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року
[32]2
[2) Див.: Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України
від 15 вересня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - № 45. –
Ст. 397.]
).
Проте, вчені К.М. Гусов, В.М. Толкунова займають активну негативну позицію щодо
вживання термінів «наймана праця», «найманий працівник» оскільки вважають його
застарілим римським терміном, пояснюючи це тим, що в той час не було
самостійної галузі трудового права, а трудові відносини регулювало цивільне
право нормами про найом речей, більше того, сьогодні у міжнародно-правовому
регулюванні праці все частіше застосовується термін «робота за трудовим
договором» [171]1
[1) [171] Сборник методических материалов по курсу «Трудовое право России» для
студентов всех форм обучения на 2001/2002 учебный год. – М., МГЮА, 2001. – С.
25.]).
Згадаємо трудову теорію вартості, сформульовану К. Марксом, основний зміст якої
полягає у тому, що в процесі виробництва здійснюється продаж працівниками на
ринку праці своєї здатності до праці, тобто робочу силу, яка має свою вартість,
що визначається вартістю життєвих засобів, необхідних для відтворення
життєдіяльності самого працівника і його сім’ї [167]2
[2) [167] Див.: Рофе А. О содержании понятий «трудовые ресурсы» и «рабочая
сила» // Человек и труд. – 1997. - №3. – С. 24.]).
Розглядаючи дану тему, Д.Г. Іосифіді зазначає, що проявом цільного економічного
зв’язку виробничих сил є праця, заснована на використанні людиною своєї
здатності до праці і свого майна для підприємницької та іншої не забороненої
законодавством діяльності [90]3
[3) [90] Див.: Иосифиди Д.Г. Виды труда и современное состояние их правового
опосредования / Д.Г. Иосифиди. – Оренбург: ОГАУ, 2000. – С. 7.]). Вчений
трактує найману працю як засіб поєднання робочої сили із засобами виробництва,
що детермінує як із характером організації і управління працею, так і
характером організації управління працею, характером привласнення результатів
праці. Відповідно, характерними ознаками цього виду праці визначає:
самоорганізацію трудового процесу;
самоуправління своєю працею;
самостійне привласнення результатів своєї праці [90]4
[4) Там само.]).
І, нарешті,
- Київ+380960830922