Конституційно-правовий статус корінних народів України

РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ДОСВІД ОКРЕМИХ КРАЇН, ЩО
МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНИЙ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ СТАТУСУ КОРІННИХ НАРОДІВ УКРАЇНИ
2.1. Виникнення та сучасне становище проблеми статусу корінних народів у
міжнародному праві
Інститут корінних народів виник у міжнародному праві раніш, чим з’явився у
конституційному праві України. Дослідження виникнення та розвитку проблеми
статусу корінних народів у міжнародному праві можна вважати необхідним для
створення конституційно-правового інституту корінних народів України. Воно
дозволить вирішити питання про необхідність ратифікації Україною
міжнародно-правових актів у галузі забезпечення прав корінних народів або
рецепції у національне законодавство окремих міжнародно-правових норм.
Міжнародно-правовий статус корінних народів досліджували Р.Л. Барш, Б. Боурінг,
Е.-І. Даес, В.Н. Денісов, Д.М. Киценко, В.В. Мицик, інші вчені.
Термін “корінні народи” (”indigenous peoples”) увійшов до терміносистеми
багатьох мов неодночасно. Його попередниками були “корінне населення”
(“indigenous population”), “спільноти” (“communities”) та “народи” (“peoples”).
Міжнародне обговорення проблеми корінних народів здійснювалося насамперед
англійською, іспанською, французькою та німецькою мовами. Наведений термін
англійської мови має спільний латинський корінь з терміном іспанської мови –
indigenae, який означав тих, хто народився у певному місці, на відміну від тих,
хто прибув туди звідки-небудь (advenae). Цей термін є похідним від латинського
“indigena”. С.В. Соколовський наводить думку С.О. Арутюнова про запозичення
цього терміна не з латині, а з іспанської, у значенні “уроженці Індії”, але
спростовує таку гіпотезу аналізом давньоримських джерел, у яких “indigena”
означає “корінний”, “місцевий”, “туземний”, “природний” [283]. Е.-І. Даес
вказує, що французька та німецька терміносистеми мають визначення autochtone й
Ursprung, що означають першість прибуття в певне місце [72, с. 83]. Отже,
семантичні корені термінів, що використовуються в сучасному міжнародному праві,
містять загальний концептуальний момент першості за часом.
Термін “корінні народи” в українській мові можна вважати буквальним перекладом
російського “коренные народы”. С. Соколовський вказує, що така “рослинна”
метафорика є специфічною саме для російської мови та відсутня у
західноєвропейських термінах [283]. Таким чином, український термін “корінні
народи” (та російський “коренные народы”) не можна вважати буквальним
перекладом англійського “indigenous peoples”, але саме такий переклад
використовується традиційно.
А. Броунлі стверджує, що перша згадка в міжнародному праві про “корінне
населення” міститься в ст. 6 Заключного акта Берлінської конференції по Африці
1884-1885 рр. [318, с. 23]. У ній великі держави зобов’язуються “опікувати
корінне населення” Африки. Можна вважати, що у такому правовому контексті цей
термін був покликаний позначити різницю між громадянами або підданими
колоніальних держав та аборигенними мешканцями Африки.
Н. Беліцер наводить ст. 22 Статуту Ліги Націй, яка розглядає корінне населення
в контексті колоній та територій, що були контрольовані колоніальними
державами, та дає йому визначення як “народів, що ще не здатні самостійно
витримати складні умови сучасного світу” [26, с. 15]. Вважаємо, що тим самим
визнавалась належність “корінного населення” до “народів” та наявність у нього
певних колективних прав, що не є властивими іншим народам внаслідок
“недієздатності” корінного населення, яке потребувало опіки з боку інших
народів, які мають власні держави (колоніальні). Е.-І. Даес стверджує, що для
віднесення певної соціальної групи до “корінного населення” цей документ
передбачав наявність двох факторів – рівень суспільних відносин та наявність
колоніального панування [72, с. 84]. Зауважимо, що ця норма діяла стосовно
всього населення, а не окремих етносів територій, розмежованих колоніальними
кордонами, тобто тут географічний критерій мав перевагу над етнічним.
У Резолюції ІХ Восьмої Міжнародної Конференції Американських Держав
(попередника сучасної Організації Американських Держав) від 21 грудня 1938 р.,
яку цитує Н. Беліцер, було проголошено, що корінне населення як нащадки перших
мешканців земель, що нині належать державам Америки, з метою відшкодування
недоліків його фізичного та духовного розвитку, мають переважні права на захист
з боку владних структур цих держав [26, с. 16]. Метою такого преференціального
режиму, як вважає Е.-І. Даес, ставилась “повна інтеграція в загальнонаціональне
життя” корінного населення американських держав. В усіх документах
Панамериканського Союзу терміни “корінний” та “індіанський” вживалися як
синоніми. В практиці міжнародних актів цього регіону термін “корінне населення”
означав не мешканців колоніальних територій, а маргінальні етнічні, культурні,
мовні та расові групи в межах незалежних держав [72, с. 84].
Взагалі колективні права спільнот, а не держав, з’явились у міжнародному праві
після визнання ним права певних спільнот на самовизначення, внутрішнє та
зовнішнє. Таке визнання склалося внаслідок революції в Росії та створення
національних держав Європи на уламках Російської та Австрійської імперій. У
“14-ти пунктах В.Вільсона”, які стали програмою мирного врегулювання після
першої світової війни, самовизначення вперше пов’язувалося з національним
принципом [233, с. 7], тобто категорія народу стала отримувати не лише
територіальні (у межах суверенної держави), але й етнічні риси. Однак така
правова доктрина залишала відкритим пи