РОЗДІЛ 2
ОРФОГРАФІЧНІ ТА ФОНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА
Історики польської мови, здійснюючи опис стародруків ХVІ-ХVІІ ст. на
фонетичному, граматичному, лексичному рівнях, не обминали своєю увагою також і
графічних та орфографічних особливостей досліджуваних джерел, оскільки саме на
основі правопису можна зробити висновки щодо фонетичних особливостей.
Вирішення питань, пов’язаних із становленням і розвитком правописних норм
польської мови, дає, безперечно, можливість більш глибоко і всебічно
проаналізувати польську мову XVI-XVII ст., виділяючи при цьому регіональні
(напр., великопольські, малопольські, а у нашому випадку і т.зв. „кресові”
(периферійні, окраїнні) риси. Тому нашому дослідженню фонетичної системи
польськомовних творів Лазаря Барановича передуватиме розгляд графіки й
орфографії друкованих творів письменника. Виділені далі особливості на загал
співпадають із принципами тогочасної орфографії, не виявляючи при цьому
регіональних ознак. Використання готицького шрифту, правила вживання
діакритичних знаків, правила правопису слів іншомовного походження, правила
передачі на письмі деяких звуків та ін. в українських друкарнях (Київ,
Чернігів, Новгород-Сіверський) були ідентичними тим орфографічним засадам, які
панували в друкарнях, розташованих на теренах етнічної Польщі.
Польські мовознавці дійшли до висновків, що процеси становлення орфографічних
засад у польській мові XVI-XVII ст., варіативність у тогочасному правописі
друків є спільними для різних регіонів багатонаціональної Речі Посполитої.
Факти, пов’язані із фонетичними регіональними явищами (напр., деназалізація
носових голосних №, к, опозиція звуженого звука б і а „чистого” та ін.) будуть
детально розглянуті у підрозділі „Фонетичні особливості польської мови Лазаря
Барановича”.
2.1. Загальна характеристика польської орфографії ХVІІ століття
В історії польської орфографії мовознавці виділяють два найважливіші періоди її
розвитку і становлення: „... перший до половини XVI ст., коли орфографія
поступово вдосконалюється, і другий, аж до сьогодні, коли орфографія у принципі
усталена...” [294, с. 81]. Проблема упорядкування і унормування польської мови
на письмі виникла в першу чергу із бурхливим розвитком книгодрукування у
Польщі, що припадає саме на XVI ст. Перед першими польськими друкарями
(переважно з Кракова, який на той час був культурним осередком Польщі) стояло
завдання удосконалити й уніфікувати польський середньовічний правопис, що
характеризувався невпорядкованістю і безсистемністю.
Однак і серед польських друкарів ще довгий час не було вироблено однакових
орфографічних засад, наприклад, у передачі на письмі т.зв. „звужених” звуків б,
у, й, або позначення м’якості за допомогою діакритичного знаку. Так, зокрема,
В. Віслоцький у 1868 році написав: „Наші друки XVI століття – це справжній
quodlibet! Хаос там неймовірний! Інакше друкує Вітор (Wietor), інакше Унглер
(Ungler), інакше Шарффенберг (Szarffenberg), інакше Віжбєнта (Wirzbiкta),
інакше інші краківські друкарі, інакше інші польські друкарі. Все відбувається
незалежно одне від одного! Щоправда в їхніх друках помітно певну якусь
подібність, якийсь спільний і загальний характер [...], але, як правило,
довільність там надзвичайна і баламутство без меж [...] [за 193, с. 7].
Оскільки на той час не було витворено жодної універсальної орфографічної
системи (згадаймо проекти Я. Паркоша (1440 р.) чи С. Заборовського (1518 р.),
кожна друкарня, кожен друкар дотримувалися власної орфографічної традиції, що
становить труднощі для дослідників польської мови в описі певних мовних явищ.
Що ж стосується розвитку правописних норм у XVII ст., то тут думки польських
мовознавців не були однозначними. Так, наприклад, С. Шобер дав критичну оцінку
правопису тогочасних друків: „...зміни, які відбулися протягом XVII i XVIII ст.
у практичному, загальновживаному правописі варто визнати як поворот назад, ...в
ньому панували повний безлад і довільність” [286, с. 174].
С. Слонський стверджував, що особливістю польського правопису у XVI ст. були
довільність і анархія, „...оскільки бракувало усталених способів писання, кожен
відтворював на письмі звучання польської мови так, як хотів” [273, с. 125]. У
XVII ст. ситуація, на думку мовознавця, не змінилася [Там само, с. 135].
Подібну думку висловлював і Я. Лось: „Друга половина XVI ст. дуже мало
відрізняється у справі правопису від XVII ст.” [221, І, с. 27].
Пізніше З. Клеменсевич, відзначаючи прогресивний розвиток графіки у
середньопольський період (поч. XVI ст. – 80-х рр. XVIII ст.), яка витворила
усталений і загалом обґрунтований набір літер і їх комбінацій, зауважує, що
власне у польському правописі на той час ще не відбулася кодифікація
орфографічних засад: „...правопис був справою автора, а в основному і
найчастіше видавця, друкаря і коректора” [199, с. 179].
Підтримуючи думку тих мовознавців, які зазначали, що в орфографічній системі
XVII ст. не відбулося суттєвих змін у порівнянні із попереднім століттям, І.
Баєрова і А. Вєчоркевич дають таку оцінку правопису тогочасних стародруків:
„Орфографія XVII ст. видається нам звичайною ланкою у процесі еволюції
правопису XVI-XIX ст., ланкою, що не тільки повністю увібрала здобутки великого
унормування XVI ст., але й такою, що виявила спроби подальшого удосконалення
польської орфографії” [158, с. 20].
Незважаючи на великий ступінь варіативності у правописі польських стародруків,
треба підкреслити, що все-таки можна простежити прагнення друкарів уніфікувати
і унормувати польську орфографію.
2.2. Особливості польської орфографії та графіки у творах Лазаря Бара
- Київ+380960830922