Розділ 2
загальна характеристика хітинозой
Хітинозої – група кислотостійких мікрофосилій проблематичного походження, які
мали планетарне поширення і трапляються серед морських відкладів з нижнього
ордовика (тремадок) до верхнього девону (фамен). Вперше були описані в 1931 р.
німецьким палеонтологом А. Ейзенаком [74], але широкі палеонтологічні
дослідження хітинозой розпочались лише з другої половини 1950-років. Незважаючи
на більш ніж сімдесятилітній досвід вивчення, хітинозої продовжують залишаються
слабко дослідженою і маловідомою групою викопних організмів.
2.1. Морфологія везикул
У викопному стані хітинозої зустрічаються у вигляді одиноких або з’єднаних у
ланцюжки вуглефікованих оболонок – везикул, які, очевидно, слід розглядати як
зовнішній скелет власне хітинозой. Морфологія везикул, як і морфологія
скелетних утворень інших викопних організмів, є основою їх видового і
надвидового розмежування. У зв’язку з цим важливе значення має уніфікація
понять і термінів, що використовуються при монографічних описах хітинозой.
Значний вклад у вирішення цього питання внесли колективна праця, проведена за
проектом Міжнародної комісії з вивчення мікрофлори палеозою – СІМР [100],
рекомендації якої покладені й в основу даної роботи (рис. 2.1).
Форма. В найпростішому випадку везикула має вигляд закритої з одного кінця
циліндричної трубки, яка впродовж еволюції трансформувалась в конічні, овоїдні,
сферичні, дискоїдні, а також комбіновані – циліндроконічні, циліндроовоїдні,
циліндросферичні й циліндродискоїдні форми. До названих форм везикул
відносяться всі відомі види, виключаючи лише дугоподібно зігнуту Parachitina
curvata Eis. [77], належність якої до хітинозой можна поставити під сумнів.
Везикула має поздовжню вісь симетрії, яка при виході із тіла утворює два
полюси: відкритий – оральний і закритий – аборальний.
В переважної більшості хітинозой везикула звужується в напрямку орального
полюса. Таке звуження може бути поступовим у простих конічних форм (наприклад,
Conochitina) або досить швидким, локальним (наприклад, Ancyrochitina). В
останньому випадку виникають комбіновані форми, в яких везикула диференціюється
на роздуту аборальну частину – камеру та звужену оральну частину – шийку.
Характер переходу від камери до шийки описується плечем та флексурою. Плече –
місце на поверхні везикули, де починається звуження камери при її переході до
шийки; в профіль має вигляд дуги, що випуклістю спрямована в протилежну сторону
від поздовжньої осі. Флексура – дуга, що має протилежну плечу орієнтацію й
утворена увігнутістю стінок везикули при їх переході в шийку. Характер плеча та
флексури, степінь їх кривизни є важливими діагностичними ознаками хітинозой.
Зважаючи на поступовість переходу від камери до шийки, межа між ними
проводиться умовно по місцю максимального прогину флексури (рис. 2.1).
Шийка в напрямку орального полюса часто може злегка розширюватись, набуваючи
субциліндричної форми і закінчуватись прямим або відігнутим краєм (комірцем).
Край шийки обмежує вхід до устя (апертури), що є єдиним отвором хітинозой,
через який, можливо, міг здійснюватись зв’язок організму із зовнішнім
середовищем.
Дно. Закрита аборальна частина, інакше дно, може чітко відособлюватись від
латеральних стінок або, у випадках овоїдних і сферичних форм, переходити в них
поступово.
Дно везикул може бути плоским, увігнутим і різної степені випуклим. В певних
видів (наприклад, роду Conochitina) в центральній частині дна розвиваються
різноманітні аборальні утворення (рис. 2.1), серед яких виділяється: базальний
скар – невелика, кругла, із більш-менш окресленими краями депресійна ділянка;
калус – утворення у вигляді круглого в плані горбика із скаром в центрі; мукрон
– циліндричне чи зрізаноконічне тільце, що теж має скар і може розвиватись на
калусі або, при відсутності останнього, безпосередньо на дні. Степінь розвитку
зазначених елементів, навіть в межах одного виду (наприклад, Conochitina
proboscifera Eis.), коливається в значних межах. Їх систематичне значення
різними дослідниками оцінюється по-різному. З нашої точки зору, аборальні
утворення можуть служити розпізнавальними ознаками лише для видів.
Функціональна роль – невідома.
До аборальних утворень слід також віднести копулу й копулярну ніжку, які
характерні для ланцюжкових (колоніальних) форм і виконували основну роль при
зчепленні особин між собою. Копула має вигляд тонкої і здебільшого короткої
трубки, що розміщується на аборальному полюсі й чітко відособлена від придонної
частини везикули (рис. 2.1; табл. А.8, фіг. 17). Зовні вона нагадує мукрон, але
відсутність достовірних свідчень колоніальності мукронних форм дозволяє
припустити про їх різне функціональне значення. Копулярна ніжка функціонально
аналогічна копулі, але значно масивніша й від дна чітко не відособлена,
оскільки утворюється шляхом поступового його витягування (табл. А.7, фіг.
18-20).
Базальний край. Кіль. Місце переходу від дна до латеральних стінок везикули
носить назву базального краю. Базальний край може бути заокругленим або з
більш-менш вираженою кутастістю. В родів Linochitina, Cyathochitina,
Clathrochitina і Pogonochitina вздовж базального краю розвивається своєрідне
криловидне кільцеве утворення під загальною назвою кіль (рис. 2.1). Морфологія
кіля досить різноманітна: в Linochitina він дуже варіює в розмірах і має вигляд
від ледь помітного кантика (табл. А.8, фіг. 12-15) до короткої перетинчастої
„спіднички” (табл. А.8, фіг. 16); в Cyathochitina кіль значно масивніший і
утворений складкою стінок везикули [66, табл. 32, фіг. 4]; в Clathrochitina –
це перфорована перетинка, що з’
- Київ+380960830922