РОЗДІЛ 2
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ І
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ
2.1. Глобалізація і становлення мережевих структур
Поглиблення глобалізації економічних, соціальних, політичних та інформаційних обмінів і процесів виявляється трансформаційним чинником, що спонукує сучасні національні держави переглядати, зазвичай у бік обмеження, свої регулятивні та управлінські функції. Проте, незважаючи на те, що вимоги держави щодо ексклюзивного контролю над своєю територією були зменшені міжнародними ринками та новими засобами комунікації, вона все ж таки зберегла за собою одну ключову роль, яка передбачає значну міру територіального контролю: це регулювання населенням. Люди менш мобільні за кошти, товари чи ідеї, і в деякому розумінні вони залишаються "націоналізованими", коли залежать від паспортів, віз, прописки та трудової кваліфікації. Роль демократичної держави як володаря території полягає в тому, що вона керує своїм населенням, і це надає їй безсумнівної і унікальної законної ваги на міжнародному рівні як чинного представника свого населення [27, с. 221].
З іншого боку, якщо міжнародна економіка, ключовий чинник процесу соціокультурного відтворення, не відповідатиме моделі глобалізованої економічної системи, тоді національні держави відіграватимуть значну роль економічного регулювання як на національному, так і на міжнародному рівні. Нові форми регулювання міжнародних ринків та інших економічних процесів включають основні національні уряди, але у новій ролі: держава функціонуватиме менше як "суверенна" одиниця та більше як компонент міжнародного "квазіуряду"; головні функції національних держав становитимуть надання законної чинності та забезпечення підзвітності внутрішніх та зовнішніх механізмів правління на національному рівні.
Специфічним для розвинених демократичних держав на актуальному історичному етапі є те, що попри зменшення загальної ваги регулятивних можливостей національних урядів в економічній сфері державна влада зберігатиме за собою здатність і необхідність регулювати менш мобільні у порівнянні з грошима, товарами та інформацією потоки населення. Збереження впливу державної влади на територіальному рівні буде зумовлене тим, що вона, будучи єдиним легітимним джерелом фізичного та символічного насильства, залишить функції забезпечення особистої й суспільної безпеки та визначення шляхом застосування кваліфікаційних процедур форм і механізмів розподілу суспільних ресурсів серед своїх громадян.
Національна політика у розвинених країнах дедалі більше стає і ставатиме політикою "спокою". Вона вже не є питанням війни чи миру, або конфлікту класів. Вона вже не створюється довкола масової мобілізації заради спільних національних зусиль на межі життя чи смерті. Для прихильників глобалізації політика на національному рівні є, навіть, менш промовистою, тому що вона, здебільшого, не може впливати на економічні чи соціальні наслідки, за винятком випадків, коли нерозумна політика втручання шкодить національній конкурентоспроможності.
Як зазначають П.Герст і Г.Томсон, "коли національна політика починає нагадувати муніципальну політику, тобто, зосереджуватися на наданні побутових послуг, звичайна політика та теперішні партії позбавляються сил. Сили зосереджуються в політиці, пов'язаній з моральністю - питання абортів, права геїв, тварин, екологія тощо. Активістська, або "гаряча", політика може розігруватися як головна без огляду на те, що вона може відвернути увагу від важливих "національних" питань, що стали тепер другорядними.
Позбавлення центральної ролі політики національного рівня, тобто політики війни, класового конфлікту і революції, ефективного керування економікою та соціальними реформами, звільнило політичні сили від необхідності об'єднуватись проти зовнішнього ворога або співпрацювати для досягнення національного добробуту. Менші національності та регіони можуть впроваджувати свою автономію з меншим ризиком: скажімо, завзята прихильність до бретонської культури та інтересів не послабить Францію у її конфліктах з Німеччиною. Таким самим чином, культурна єдність на "національному" рівні є менш значуща у розвинених країнах, що пов'язано зі світовими ринками, оскільки національна держава як політична одиниця може запропонувати вже значно менше. Звідси, у таких країнах може поширюватися релігійний, етнічний та загальний плюралізм, і угруповання набувають значущості у національних державах як можливості змінювати належність для своїх членів" [27, с. 227].
Збройне протистояння між розвиненими демократичними державами поступатиметься економічному протистоянню, роблячи зайвим військові засоби боротьби для головних розвинених країн у їхніх стосунках поміж собою. Втім, збройні сили не зникнуть остаточно, але вони втрачатимуть значення як засоби вирішення політичних питань, поступаючись засобам економічним. Розвиненим країнам загрожуватиме передусім тероризм.
Революційні рухи і далі виникатимуть на зубожілій периферії у новому вигляді "бідацьких армій" на зразок Запатістасу у Чіапас у Мексиці. Революційні рухи відбиватимуть специфічні місцеві антагонізми і вже не відображатимуть поширеної боротьби під прапором єдиної антикапіталістичної та антиімперіалістичної ідеології. Але все це не означає, принаймні, у розвинених країнах, що уряди навряд чи матимуть привід скористуватися життям та майном своїх громадян заради воєнних цілей. Вони більше не зможуть мобілізувати свої суспільства чи вимагати і створювати солідарність та єдину самосвідомість із тим авторитетом, що є необхідним для ефективного прагнення тотальної війни. Війна, тобто наявність реального ворога, посилювала національну солідарність та робила переконливою вимогу національної культурної єдності.
Дослідження мережевих структур до останнього часу зазвичай здійснювалося в контексті аналізу комунікативних процесів, характерних для складних організаційних структур, яким властива ієрархічно побудована, формалізована система вертикальних зв'язків та чітко визначена