Наративні структури в українській аванґардній прозі 20-х років ХХ століття.

РОЗДІЛ 2
АВТОРСЬКА НАРАТИВНА СТРУКТУРА В УКРАЇНСЬКІЙ АВАНҐАРДНІЙ ПРОЗІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Оповідний текст, як відомо, характеризується складною комунікативною структурою. Кожен із рівнів комунікації передбачає наявність двох сторін: відправника і реципієнта. Серед різноманітних моделей, що оприявнюють зв'язки цих сторін, найбільш оптимальною може бути оновлена схема В. Шміда, котра у першому варіанті була заявлена ще в 1973 році [84, с. 201], але згодом, врахувавши нові наратологічні напрацювання та відгуки наукової критики, він презентує дещо трансформований її варіант [280, с. 40].
Схема дає чітке уявлення про три іпостасі авторської свідомості ("три складники суб'єкта художнього мовлення" [107]), наявні у будь-якому оповідному тексті: реальний, конкретний автор ("титульний автор" [107], "емпіричний автор" [62]), абстрактний автор ("імпліцитний автор" [84], "образ автора" [107]) і фіктивний наратор ("суб'єктивно-модальне значення", "суб'єкт речення" [107]), до яких може додаватися так званий "факультативний" [280, с. 39] рівень, коли задіяні в оповіді персонажі теж виступають як оповідні інстанції.
Усі ці три інваріанти авторської свідомості відіграють важливу роль при дослідженні авторської наративної структури. Згідно із визначенням А. Корольової, поняття авторської наративної структури можна розуміти амбівалентно: 2як специфічно організований наративний акт, що складається з сукупності вигаданих ситуацій з послідовним чергуванням різних фрагментів авторського художнього мовлення та як певний тип наратора, що формує авторську наративну структуру" [107, с. 57]. Отож, всі рівні авторської структури (а саме - естетичний, знаковий, мовленнєвий) злютовані естетичною настановою автора і типом наратора.
У сфері наратологічних досліджень лише категорія фіктивного наратора є найбільш "стабільною", тоді як дві інші мають свої "за" і "проти". Разом з тим, досліджувана авторська наративна структура апелює до повноважень усіх іпостасей суб'єкта, адже багато в чому зумовлена 1) екстралінгвальними факторами, що визначаються належністю письменника до певного літературного напряму чи течії, а також біографічними даними, пов'язаними з конкретними соціально-історичними обставинами, в яких здійснюється його літературна діяльність (аргумент на захист категорії конкретного автора); 2) авторською оцінкою дійсності (мається на увазі іпостась абстрактного автора); 3) функціональною позицією наратора (вихід на фіктивного наратора). Важливе значення для авторської наративної стратегії має предметно-зображувальна сторона фабули та комбінація власне мовних засобів. Але знову ж, принцип відбору усіх цих компонентів визначається прагматичним я автора і конкретним типом наратора [107]. Відтак, спобуємо сказати своє "за" стосовно усіх трьох інстанцій.
Найменше потребує захисту категорія фіктивного наратора. Наратор конституюється у тексті і сприймається читачем не як абстрактна функція, а як суб'єкт, наділений певними антропоморфними рисами мислення і мови. Іноді він може максимально наближатися, майже зливатись із абстрактним автором, але він ніколи не втрачає більш-менш визначеної точки зору [280].
Іпостась абстрактного автора має свої заперечення (скажімо, звинувачення у тому, що він не є учасником комунікації, позначає не структурне, а семантичне явище, що це лише конструкт, який створюється читачем тощо [280, с. 48]). Такий крок викликаний насамперед тим, що сьогодні, "незважаючи на декларації про важливість і навіть "центральність" категорії автора для науки про літературу, вона опинилась практично на периферії уваги вчених" [240, с. 55]. Піком цього стало проголошення "смерті автора" (Р. Барт, М. Фуко). Так, активізуючи ідеї Фуко, дізнаємося, що "літературний твір, по-перше, сам створює можливості для авторського зникання, по-друге, щоб він міг безперешкодно розвинутись тематично, стилістично та ідеологічно, він таки мусить усунути присутність в ньому автора - той йому на заваді. По-третє, естетична довготривалість твору також вимагає його радикального розриву з автором. Сьогодні на противагу до минулого, коли твір мав робити автора безсмертним, він набув права бути його вбивцею" [242, с. 50].
Але чи справді автор помер? Погодимось із В. Федоровим, що думки і справді виявились "занадто перебільшеними" [240, с. 56], адже сам Р. Барт змушений був констатувати, що весь образ літератури тиранічно сконцентрований на авторові.
Таким чином, попередні аргументи мають свій сенс, але абсолютно не спроможні виключити категорію абстрактного автора із сфери наратології. Нею продовжують і далі користуватися, адже навряд чи можна знайти інше поняття, котре б краще змоделювало специфіку втілення авторського елементу у тексті.
Нині знову артикулюється думка про своєрідне відродження цієї категорії. Але перспективи досліджень вимагають виходу за вузькі межі поетики, в яких свого часу сконцентровувались дослідження вчених школи Б. Кормана, адже "в цих межах проблему автора вирішити не можна: вона просто "щезає" для теоретика літератури" [240, с. 56]. Натомість пропонується повернути досвід М. Бахтіна, котрий уявляв собі автора як онтологічну одиницю.
Сконцентрувавши увагу на іпостасі конкретного автора, ми послуговуємось наступними визначеннями: "творець літературного твору, реальна людина зі своєю житейською біографією, неповторним внутрішнім світом і психологічним складом, ...котрий володіє тими чи іншими естетичними установками, специфічним світоглядом тощо" [214, с. 9].
Ось іще одне суттєве доповнення: "це реальна, історична особа, творець художнього тексту. До самого твору він не належить, а існує незалежно від нього" [280, с. 41]. Але незважаючи на те, що автор у своєму конкретному модусі не входить до складу літературного твору, він, як і конкретний читач, "у ньому певним чином представлений" [280, с. 41].
Ось тут і міститься джерело непорозумінь, що супроводить теоретичн