РОЗДІЛ 2
Регіоналізм як чинник політичного процесу.
2.1. Регіоналізм як політичне явище.
Регіон - це відповідна частина території держави, яка за своїми економічними, політичними, культурними ознаками та досвідом історичного розвитку становить певну цілісність і водночас відрізняється за ними від інших частин країни. Враховуючи таку кількість критеріїв, можна стверджувати, що розробка регіонального поділу країни залежить від професійного інтересу того чи іншого дослідника. З точки зору суспільної життєдіяльності регіони можна поділити на економічні, історико-культурні (включаючи етнічні) та політичні.
З точки зору політичного аналізу увага перш за все має бути зосереджена на політичних регіонах. Політичний регіон - це адміністративна одиниця субнаціонального рівня. Характерною рисою політичного регіону є наявність таких елементів: а) чітко окреслених і зафіксованих у державних актах адміністративних кордонів; б) політичної інфраструктури у вигляді державних установ, повноваження яких поширюються на дану територію, а також недержавних політичних інститутів - регіональних політичних партій та громадських організацій або регіональних організацій загальнонаціональних політичних партій.
Статус і можливості політичного регіону залежать від державного устрою даної держави. Державний устрій - це спосіб організації відносин між державою та територіями, що входять до її складу. За формою державного устрою держави поділяються на унітарні та федеративні.
Унітарні держави - це держави, які не мають у своєму складі одиниць, які відповідають ознакам державного утворення. У свою чергу, унітарні держави поділяються на три види: а) централізовані; б) відносно децентралізовані; в) децентралізовані.
Унітарні централізовані держави характеризуються практично повним підпорядкуванням органів регіональної та місцевої влади органам найвищої державної влади країни. Місцеві та регіональні виконавчі органи у таких країнах є елементами вертикалі виконавчої влади, і підзвітні лише органам вищого рівня. В унітарних централізованих державах інститут місцевого самоврядування або взагалі відсутній, або суттєво обмежений у своїх функціях. Наприклад, у Франції префект, який призначається урядом держави й очолює виконавчу владу на рівні департаменту, має право оскаржувати у суді будь-яке рішення органів місцевого самоврядування комуни, а в окремих випадках - навіть скасовувати їх.
У відносно децентралізованих державах вертикаль виконавчої влади поширюється лише на адміністративні одиниці найвищого, або субнаціонального рівня. Натомість на рівні нижчих одиниць діє інститут місцевого самоврядування.
Нарешті, децентралізована унітарна держава характеризується найбільшою самостійністю своїх адміністративних одиниць. Найчастіше повноваження цих адміністративних одиниць зафіксовані у конституції країни, а органи влади субнаціонального рівня є повністю виборними. Головна відмінність від двох попередніх видів унітарної держави полягає саме у статусі регіональної ланки державної влади. В унітарній децентралізованій державі вони не є виконавцями норм, прийнятих Центром, а самі мають право на розробку нормативних актів на підзвітній їм території. Прикладом унітарних децентралізованих держав є Італія та Іспанія.
Перехідною формою між унітарною державою та федерацією є унітарна держава, яка має у своєму складі територіальну автономію. Територіальна автономія - це частина території держави, яка має право на широке внутрішнє самоврядування в різних сферах суспільного життя. Територіальні автономії можуть утворюватися за двома принципами - адміністративним та етнічним. Адміністративна автономія являє собою територію, яка характеризується наявністю виборних органів влади (причому, як представницької, так і виконавчої), а також відносно широкого кола питань, що належать до її компетенції. Етнотериторіальна автономія утворюється на території, яка за етнічним складом є відмінною від решти складових територій країни. У ряді випадків домінуючий на території автономії етнос стає титульним, тобто дає їй власну назву. Найбільшою мірою це стосується автохтонних етносів - наприклад, каталонців та басків. У випадку, коли автономія надається національним меншинам, котрі вже мають свою державність за межами даної країни, назва автономії має топонімічний характер, тобто походить від назви даної місцевості. Прикладами таких автономій є франкомовна автономна область Валле д'Аоста в Італії, а також автономні краї у складі Сербії - Косово і Метохія (де переважають етнічні албанці) та Воєводина (утворена для етнічних угорців, які, втім, не складають тут навіть відносної більшості населення).
Слід зауважити, що автономний статус мають також області в унітарній децентралізованій державі. Тому між унітарною децентралізованою державою та унітарною державою з автономними утвореннями немає чіткої різниці. Найбільш доцільним вживання терміну "унітарна держава з автономними утворенням" у таких випадках: а) якщо унітарна держава є централізованою або відносно децентралізованою. У цьому випадку автономія має значно ширші повноваження порівняно з іншими адміністративними одиницями, до того ж ці повноваження закріплені у Конституції; б) якщо автономія має окремі ознаки держави - власну Конституцію, свої органи не лише виконавчої, але й законодавчої влади тощо. Такий тип державного устрою справді є перехідним між унітарною державою та федеративною.
Найбільшою мірою децентралізації відрізняються федеративні держави. Федеративна держава, на відміну від унітарної, являє собою союз державних утворень. Останні мають назву суб'єктів федерації. Кожен суб'єкт федерації має свою власну Конституцію, яка є документом нижчої юридичної сили по відношенню до федерального Основного закону, а також власний орган законодавчої влади та уряд. Тобто, у такій державі діє принцип верховенства федерального законодавства. По відношенню до кордонів суб'єкта федерації діє принцип недоторканності - вони не можуть бути змінені без його офіційної зг