Розділ 2
ІСТОРІОГРАФІЯ РАДИКАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ОПОЗИЦІЙНОГО РУХУ НАПРИКІНЦІ 80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Під радикалізацією українського опозиційного руху історіографія розуміє такий його рівень загострення, коли на пріоритетне місце висуваються вимоги докорінних змін, застосування рішучих методів боротьби. У другій половині 80-х рр. ХХ ст. виникли реальні умови для активізації боротьби за суверенітет і незалежність України. Це зумовлювалося тим, що в період так званої "перебудови", курс на яку висунув у квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС М.Горбачов, було започатковано процес реформування економічного, соціально-політичного і духовного життя суспільства. В цих умовах в Українській РСР пожвавлюється суспільно-політичне життя, виникають чисельні "неформальні" об'єднання і рухи, опозиційні політиці існуючого режиму, саме завдяки їм відбувається радикалізація широких мас українського населення, зростання національної свідомості, що зрештою і призвело до відновлення державної самостійності України.
Дослідженню цих процесів приділяли і приділяють чільну увагу історики, політологи, філософи, правники та інші дослідники. За час, що пройшов, в Україні видана велика кількість монографій, статей та інших матеріалів, в яких аналізуються тодішні події.67 На жаль, як уже відмічалося в першому розділі, наукові розвідки з історії національно-демократичного руху за суверенізацію і незалежність України ще не стали об'єктом самостійного історіографічного дослідження. Враховуючи цю обставину, в даному розділі порушуються наступні історіографічні проблеми: по-перше, з огляду на те, що радикалізація українського опозиційного руху наприкінці 80-х рр. ХХ ст. відбувалась в умовах загальної кризи радянської тоталітарної системи, аналізується доробок вітчизняних істориків з проблем суспільно-політичних трансформацій в останні роки горбачовської "перебудови", простежено особливості поглядів істориків на різних історіографічних етапах; по-друге, піддано історіографічному аналізові сукупність науково обґрунтованих знань з історії "неформальних" об'єднань в Україні, персофіковано роль дослідників у висвітленні теми; по-третє, враховуючи ту обставину, що в радикалізації українського опозиційного руху наприкінці 80-х рр. домінуючу роль відіграла Українська Гельсінська Спілка, значне місце відводиться історіографії цієї організації, проаналізовано здобутки і прорахунки в опрацюванні теми.
2.1. Історики про особливості суспільно-політичного розвитку України в умовах загальної кризи тоталітарної системи. Основна особливість та специфіка вітчизняної історіографії суспільно-політичного розвитку України в умовах кризи радянської тоталітарної системи другої половини 80-х рр. ХХ ст. полягає в тому, що процес нагромадження історичних знань з проблеми відбувався паралельно з наростанням кризових явищ. Саме в цей час руйнувалися ідеологічні стереотипи сприйняття дійсності, і, водночас на їх місці будувались нові світоглядні орієнтири, зміцнювалась суспільно-політична обстановка, пов'язана з ідеєю відновлення української незалежної держави. Історіографічний процес розгортався в руслі тих самих демократичних перетворень, що зумовлювало зацікавленість дослідників даною тематикою і необхідністю утвердження нової парадигми історичного мислення.
Особливістю формування історичних знань було і те, що в історіографічному процесі продовжували функціонувати ті ж наукові установи і дослідники, які були продуктом тоталітарної системи. В розвитку знань з проблеми умовно можна виділити три досить неоднозначні етапи. Перший охоплює відтинок з 1988 року по 1991 рік, коли власне на тлі перебудовних процесів і закладається історіографія проблеми, коли створюються перші історичні дослідження з теми; другий етап, якісно новий, - розпочався з проголошенням незалежності України і тривав до середини 90-х років. Третій етап зумовлений появою принципово нових, узагальнюючих праць у другій половині 90-х років і продовжується в сучасних умовах. Звичайно, що на кожному з них оновлювалися методи дослідження, поглиблювалася постановка питань суспільно-політичного розвитку України, долалися ідеологічні стереотипи, зменшувався тиск політичних чинників на історичну науку. Визначаючи умовно ці етапи розвитку української історіографії, варто також враховувати такі фактори як реальне розширення дослідницької проблематики, збагачення джерельної бази, поступову демократизацію різних сфер суспільного життя, включаючи й саму історичну науку, якісні зміни в її організації, в характері наукових публікацій.
Періодизація творчого доробку вітчизняних істориків, які висвітлювали суспільні трансформації в Україні на рубежі 80-х - 90-х рр. минулого століття, дозволяє повніше врахувати ті чинники, що впливали на формування історичних знань на тому чи іншому етапі. Тобто, лише всебічне врахування об'єктивних та суб'єктивних факторів, що відбилися на напрямах, масштабі та рівні науково-дослідної роботи істориків, може забезпечити наукове осмислення тенденцій історіографічного процесу в цілому, й включаючи й стан дослідження проблем радикалізації опозиційного (національно-демократичного) руху. Саме такий підхід використаний для з'ясування генезису розвитку знань про вивчення особливостей суспільно-політичного розвитку України в період "перебудови", наростання боротьби за її суверенізацію і незалежність.
Як вже зазначалося, перший історіографічний етап охоплює час від появи праць, що започаткували переосмислення української історії, заповнення так званих "білих плям", підготували певне підґрунтя для якісно нового трактування історії на основі традицій української національної історіографії. За інерцією радянської доби більшість істориків, насамперед істориків КПРС, зосереджувалися на вивченні перебудовних процесів. Не було жодного журналу чи газети, як центрального, так і республіканського та місцевого рівнів, на сторінках яких не обговорювалися б проблеми реформ М.Горбачова та їх результати. Ряд книг, брошур, багато статей побачили світ у централь