РОЗДІЛ 2
ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ЯК ЕСТЕТИЧНИЙ ПРИНЦИП
ПОЕТИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО
Введення терміна "інтертекстуальність" сталося в ситуації підвищеної нестабільності, динамічності та всезростаючої пріоритетності культурної інновації. Теоретичні та критичні студії з проблем новаторства та традиції, прогресу культурних здобутків та ідей спадкоємності у розвитку духовного життя людства вимагали нового інструментарію, якісного методологічного підходу, тим більше, що шляхи до такого підходу вже були підготовлені переконливими культурологічними дослідженнями. Кардинальні зрушення усталених філософських систем та поява нових напрямків своєрідно асимілювалися у літературознавчих працях, революційно змінивши класичні стандарти досліджень.
Важко пояснити надзвичайну активність ідейних реформ, але безперечним залишається факт інтенсивних змін у всіх сферах людського життя, які відбувалися у 60, особливо ж у 80-90-х роках, XX століття майже одночасно у всіх країнах. Недоцільно було б пояснювати ці явища лише факторами впливу, оскільки спостерігалася відносна автономність схожих процесів, що дозволяє говорити про своєрідний дух часу, про типологічну схожість процесів літературної трансформації. Популярною стає французька версія деконструктивного аналізу, специфіка якого полягає в орієнтуванні соціологічних теорій на філологічну практику: структурна антропологія, семіотика, які прагнуть пояснити культурні феномени, стають дієвим інструментом демістифікації ідеологічних основ соціуму. Французький постструктуралізм пропонує синкретичні поняття, збагачені контекстуально новими відтінками. Опускаючи полемічний пафос деяких суджень, оскільки французький постструктуралізм важко назвати послідовним напрямком, ідейні представники якого (А.-Х.Греймас, М.Фуко, Ж.Лакан, Р.Барт, Ю.Крістева) здебільшого протиставляли свою власну думку іншим поглядам, варто визнати правомірність деяких нововведень і погодитися, що свобода радикальних точок зору, їх плюралізм сприяли народженню якісно нових методик. "В XX ст. загальноприйнятим, - як зазначає А.Бичко, - є розуміння того, що характерною особливістю розвитку людства в усіх його сферах існування є, з одного боку, заглиблення в свою неповторну сутність, яку складають насамперед надбання національно-етнічних культур, а, з другого, - що нерозривно пов'язано з першою і є певною мірою її наслідком - це глобалізація людської культури. Посилюється діалогічність як принцип комунікації, та й сама комунікативність стає провідною тенденцією" [12, с.121]. Ця пріоритетність наукового та художнього мислення набула специфічних форм у різних галузях людської діяльності і чи не найінтенсивніше вплинула на розвиток філологічних наук.
Таким чином виникло поняття інтертекстуальності - в умовах, сприятливих для подальшого усталеного використання, оскільки, відповідаючи нагальним потребам часу, за його посередництвом намагалися пояснити явище актуальної перспективи як минулого, так і сучасного. 1976 року в філософський та лінґвістично-літературознавчий словник Ю.Крістевою було введено термін "інтертекстуальність", ідейні парости якого походять од теорії "діалогічності" М.М.Бахтіна. Досліджуючи діалектику існування літератури, автор праці "Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості" підсумував, що "будь-який автор, окрім реальності, має справу також з літературною традицією та сучасною йому літературою, з котрими він перебуває у постійному "діалозі" [198, с.216]. Отже, інтертекстуальність - це діалог між текстами.
"Текст пізнає себе через відношення до знака", якщо твір уцілому "функціонує як знак", то в "тексті, навпаки, означуване безкінечно відкладається на майбутнє" [9, с.416]. Оскільки "текст складається тільки в процесі роботи" [9, с.415], то слід говорити про певну константність твору, реальним виявом якого є текст, умовою існування котрого є комунікація, діалог, сплетіння. Невипадково канонічне формулювання інтертекстуальності та інтертексту Р.Барта базується на метафорі - "кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат". "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях, у більш-менш знайомих формах. ...Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фраґменти соціальних ідіом тощо - всі вони поглинуті текстом, змішані в ньому, оскільки завжди текстові і тому, що навколо нього, передує мова. Як необхідна попередня умова існування будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблем джерел та впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна встановити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок" [9, с.62]. Людська культура починає сприйматися як єдиний інтертекст, що служить підтекстом будь-якого іншого тексту.
Науковий ужиток щойно введеного терміна "інтертекстуальність'' та його сучасного застосування принципово нетотожні, оскільки, як і будь-яка новація, проходив декілька етапів. Оминувши стадію експерименту, бо виникла не в ідеальних "лабораторних" умовах, а як реальність мистецька, "інтертекстуальність" на етапі становлення (70-ті роки XX століття) обмежувалася лише літературознавчим ужитком. У подальшому відбулося розширення значення (80-ті роки XX століття) та його диференціація (90-ті роки XX століття). Поява терміна "інтертекстуальність" була закономірною: нова філологічно-філософська думка потребувала сучасного понятійного ареалу для діалогічного паритету у дослідницьких студіях. Тим більше, що онтологічно інтертекстуальність як явище завжди була сутнісним ядром літератури і виникла не як популярна ідейно-стилістична метода, лишень з усвідомленої потреби понятійної окресленості. Прискорення термінологічної проясненості відбувалося завдяки резонуючій дії дослідницьких визначень, які намагалися, торкаючись теоретичної історико-літературної проблеми інтертекстуальності, знайти оптимальні рішення, цілісний зміст. Але, як зауважує А.В.Ліпатов, спільне семантичне ядро між окремими концепціями, визначеннями, від