РОЗДІЛ 2
БАЧЕННЯ МАЛОРОСІЙСЬКОГО КОМПЛЕКСУ В
ПУБЛІЦИСТИЦІ 1920-Х – ПОЧАТКУ 1930-Х РОКІВ
2. 1. Публіцистика Дмитра Донцова як ідейний виклик і спроба подолання
українського провансальства
Проблеми українського націєтворення та державобудівництва набули першорядної
ваги й в українській публіцистиці. Вона як невід’ємна складова цілісного
літературного процесу суттєво доповнила та збагатила складні ідейно-естетичні
пошуки красного письменства, запропонувавши свої підходи до шляхів розвитку
українства. Тематизм публіцистичних виступів, літературно-критичних розвідок та
інтелектуально-художньої есеїстики чільних представників українського
художнього слова, безумовно, інспірувався конкретикою та особливостями
суспільно-політичних обставин: шовіністичними нападами на українську
національну справу, наступом імперської реакції, активізацією
національно-визвольних змагань тощо.
Протест проти насильницької асиміляції українського народу та обстоювання його
національної ідентичності знайшов своє втілення у проблемі духовної
окремішності українців („Дві руські народності”, „Правда москвичам про Русь” М.
Костомарова, розвідка „Світогляд українського народу в прикладі до
сьогочасності І. Нечуя-Левицького). Зіставлення українського та російського
національних характерів, визначення типологічних рис та історичних відмінностей
між двома народами зумовили певною мірою й те коло проблем, якими в подальшому
опікувалася українська публіцистика та літературна критика. Провідними стали
ідеї єдності українства („Література російська, великоруська, українська і
галицька”, „Галицько-руське письменство” М. Драгоманова”), свободи та
децентралізації („Чудацькі думки про українську національну справу”, „Листи на
Наддніпрянську Україну” М. Драгоманова, „Листи з України Наддніпрянської” Б.
Грінченка), національного просування української літератури („Український
націоналізм” О. Кониського, „Література, її завдання і найважніші ціхи” І.
Франка, „Сьогочасне літературне прямування” І. Нечуя-Левицького).
Публічне обговорення та дискусії таких проблем зумовили появу на початку ХХ ст.
статей та розвідок, присвячених уже ідеї національної самодостатності українців
в усіх соціально-системних життєпроявах (статті та виступи І. Нечуя-Левицького,
Б. Грінченка, С. Єфремова). Та, попри вимоги забезпечити повноту духовного
життя особи на українському ґрунті та утвердження думки про неможливість для
нашого народу задовольняти свої естетичні потреби за допомогою російської
культури, радикального заперечення колоніального статусу України в них не
знайдемо.
Перші спроби окреслити явище малоросійства та причини його появи належать в
публіцистиці І. Франкові („Поет зради”, „Дещо про себе самого”) та М.
Грушевському („Хто такі українці і чого вони хочуть”, „На порозі нової
України”). Останній пропонує й своє визначення-метафору малоросійства –
„духовне холопство”, розглядаючи його як “добровільно прийняте духовне і
моральне закріпачення”. Під цим „холуйством раба” публіцист слушно розуміє перш
за все “ту вірність, служебність не за страх, а за совість, глибоку і
необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло - в одних
частях менше, в інших більше - супроти державних, культурних і національних
інтересів Росії й великоруського народу [73, с.10-11] ”.
Початки її, як вважає автор, лежали в мотивах, далеко не ідеальних: користі і
страху. На думку М. Грушевського, від перших своїх зустрічей з українською
людністю московський уряд тероризував її незвичайно. Наш народ, який здавна
сповідував демократичні форми суспільного устрою, мав велику пошану до окремої
людської особистості, був вражений азіатською жорстокістю „московитів” та їх
прагненням нищити до решти усяку індивідуальну незалежність.
Дійсно, в російському колективному підсвідомому існує архетип Великого Батька,
„але не Мудрого Старця, а безжалісного Вождя Орди, якому мусили
підпорядковуватися навіть дорослі сини, тож жили вони між двома полярними
почуттями – покори, що породжувала безвідповідальність (за все відповідав
Батько-Вождь), і ненависті до того ж Батька, відтак – до світу і до себе
самого, що переростала в агресивність, жорстокість [4, с. 17]”. А згодом – у
намагання загарбати чужі території, поглинути інші етноси та культури. Навіть
Максим Горький, людина неприхильна до українського народу (варто згадати його
лист до
О. Слісаренка з приводу перекладу українською мовою роману “Мати”), вважав, що
„російському народові - так само винятково, як для англійців почуття гумору -
властиве почуття власної особливої жорстокості, - холоднокровної і мовби
випробовуючої межі людського болю [65, с. 167-168]”. Тому варто погодитися з М.
Грушевським, що „з покоління в покоління виховуючись в панічному страху перед
сим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській
природі, українська людність тратила кінець кінцем всяку психічну відпорність
перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за
котрими стояла система кар [73, с. 12]”. До речі, зіткнення двох світів –
вільного українського та деспотичного російського, опертого на традицію
донощицтва та шпигунства, з трагічними наслідками для першого, відбила у
„Боярині” Леся Українка.
Згубно діяв на українство й мотив приватної користі. Після ліквідації останніх
решток української автономії та перетворення України на провінцію тільки в
Росії стало можливим зробити блискучу кар’єру, що й змусило українську
інтелігенцію працювати на ниві чужої науки, чужої літератури (М. Гоголь, М.
Гнєдич, Є. Гребінка, І. Кулж
- Київ+380960830922