РОЗДІЛ 2. ПОВЕРХНЕВІ СТРУКТУРИ ВИЯВУ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ
ПРОЗІ В. ДОМОНТОВИЧА
Тлумачення авторської свідомості як метатекстуальної категорії зобов’язує
дослідника розглядати це поняття як цілісну функціональну систему, що
передбачає тісний взаємозв’язок психологічних (емоційних, інтелектуальних тощо)
структур свідомості письменника зі структурами наративними. Безперечно, йдеться
не про “розшифровування” загадкової особистості митця чи пізнання його
автентичної сутності, а насамперед про “символічний компонент” “символічної
автобіографії” [71, с.238]. У процесі перенесення власного досвіду в естетичну
площину письменник неодмінно стикається з великими труднощами, з “опором
матеріалу” [див.: 231, с.269; 254, с.218], а отже, наявність значного розриву
між первинним задумом і створеним текстом не викликає сумнівів. Однак,
накладаючи свій відбиток на суб’єктні та несуб’єктні форми вираження авторської
свідомості, автор усе-таки дає підстави розглядати його твори як “смислову
цілість з розлитим по всьому простору семантичним змістом” [див.: 178, с.189;
356, с.228] і підтверджує існування певного семантичного ядра, яке породжує
різні тексти одного митця, залишаючи в них принаймні невелику кількість
спільних рис.
Відповідно, реконструювати авторську свідомість читач має змогу лише тоді, коли
він переосмислить значеннєву структуру всього художнього твору (чи творів),
розуміючи, що всі рівні та елементи, які формують у дискурсі “суб’єкта” і
впливають на читацьке розуміння образу автора, тісно взаємопов’язані. Отож
завдання полягає в тому, щоб через вивчення внутрішньої структури творів,
їхньої поетики розпізнати структуру авторського мислення.
Дослідження поверхневих структур вияву авторської свідомості – перший етап
виконання цього завдання. Необхідно зауважити, що значення терміна “поверхневі
структури”, яким ми користуватимемося в роботі, не тотожне значенню, якого
надає цьому термінові генеративна чи наративна граматика [див.: 349; 409; 285].
Ідеться про те, що структури художнього твору як сукупності внутрішніх зв’язків
між різними елементами дають підстави говорити про авторську свідомість, яка, з
одного боку, організовує ці структури, а з іншого, перетворюється в них. Як
зазначає Ж. Дерріда, структура – це “щось нерозкладно складне, те, в чому можна
лише змінювати чи зміщувати гру присутностей чи відсутностей” [102, с.323]. Ця
дефініція добре узгоджується з розумінням проблеми авторської свідомості, адже
автор, незалежно від власних інтенцій, перетворюється в нескінченну зміну
взаємопов’язаних структур, і його присутність надійно прихована. Тексти
В. Петрова-Домонтовича дають літературознавцеві вдячний матеріал для ілюстрації
таких тверджень, оскільки їхній “поверхневий” план, який піддається
безпосередньому спостереженню, часто буває оманливим. Це стосується як
суб’єктних способів вираження авторської свідомості, коли висловлювання
персонажів сприймаються як авторські, так і несуб’єктних: проза Домонтовича,
перебуваючи в межах радше традиційних, ніж новаторсько-експериментальних форм,
витворює все-таки модерністський дискурс, що виявляється насамперед на рівні
світовідчування автора та в інтелектуальному характері письма.
2.1. Суб’єктні форми вираження авторської свідомості в творчості
В. Петрова-Домонтовича
Суб’єктний рівень організації твору – це найважливіша “поверхнева структура”
авторської свідомості як функціональної системи, адже автора опосередковують у
світі художнього твору саме голоси нараторів та персонажів, жоден з яких,
однак, не здатний бути точним орієнтиром при визначенні авторської позиції.
Позиція автора перетворюється в серйозну проблему для читача, оскільки
авторське ставлення до подій чи явищ розкривається у співвідношенні поглядів
різних суб’єктів твору. Тому лише аналіз усієї суб’єктної системи дозволить
наблизитися до авторського розуміння світу, а отже, і до самого автора.
2.1.1. Ідентичність персонажа як модус імплікації автора в тексті
Характерна для людини ХХ століття криза ідентичності та “монадична
внутрішність” [170, с.84], неможливість осягнення власної сутності стали однією
з найголовніших проблем літератури модернізму. Така двозначність людського
існування, мабуть, невипадково перетворюється на одну з ключових тем
інтелектуальної прози В. Домонтовича, адже сам письменник опинився на
пограниччі контекстуального та особистісного виміру цієї проблеми: з одного
боку, епоха й інтелектуальне середовище породили відповідні зацікавлення митця,
а з іншого, він став яскравим прикладом людини, що не належить собі, людини, що
постійно змінює маски, сума яких не дорівнює автентичності особи. Отож немає
нічого дивного в тому, що проблема подвійності слів і почуттів, двоїстості
особи, розірваної біографії, катастрофічної несталості людського життя турбує
чи не всіх персонажів В. Домонтовича, а ідентичність автора теж перебуває в
“підвішеному” стані.
Проблема розпізнавання авторського обличчя в художньому творі загострюється
також у зв’язку з множинною ідентичністю більшості персонажів, які є
своєрідними модусами імплікації автора в тексті. Читач часто стикається не лише
з різними позиціями різних суб’єктів свідомості, а й із суперечливим
трактуванням певної проблеми одним і тим самим персонажем, так що проголошувані
ідеї подекуди виявляються прикриттям іншої, навіть протилежної, суті.
Суперечливе співіснування різних полюсів у межах однієї особи можна знайти
практично в усіх творах В. Петрова-Домонтовича, незалежно від часу їх написання
чи жанрової природи: Іполіт Миколайович, незважаючи на свій “раціоналізм”, бе
- Київ+380960830922