РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВИВЧЕННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО РУХУ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ
50-Х – СЕРЕДИНИ
60-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Поняття “опозиційний рух”, “дисидентство” в українській
історіографії 1990-х років
Одна з проблем, яка постала внаслідок всебічного і ґрунтовного дослідження
даного суспільно-політичного явища у вітчизняній і світовій історичній науці,
полягає у визначенні ряду основних термінологічних понять. Насамперед необхідно
з’ясувати визначення таких термінів як “дисидент”, “дисидентство”,
“дисидентський рух” та їх співвідношення з поняттями “інакомислення”,
“опозиційний рух”, “національно-визвольний рух”, “правозахисний рух”, “рух
опору” тощо.
Потребує також окремого вивчення й питання співвідношень між
національно-визвольним рухом загалом та дисидентством зокрема. Не можна
залишити поза увагою характеристику розвитку опозиційного руху, притаманних
різним історичним етапам, регіональні й національні особливості.
Серед науковців найбільш поширеною є характеристика проявів опозиції
тоталітарному режиму постсталінської епохи в колишньому Радянському Союзі, в
тому числі і в Українській РСР, як “дисидентський рух”, “дисиденство”. Тому її
учасників називали й називають “дисидентами”. Це перш за все стосується таких
дослідників як Ю. Зайцев, В. Баран, І. Курас, М. Багмет та І. Федьков,
Б. Захаров, Я. Білоцеркович, Я. Білінський, О. Субтельний, Б. Кравченко
[62Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. – 1995. – 21, 23, 24, 28, 30 березня;
4, 6, 11 квітня; Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної
системи. – Львів, 1996. – С. 135-153; Курас І., Багмет М., Федьков І.
Дисидентський рух 1960–80-х років в Україні. – К., 1994. – 102 с.; Захаров Б.
Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987 роки). – Харків, 2003. –
154 с.; Bilocercowich Ja. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political
Alienation. – Boulder and London, 1988. – Р. 67-68; Bilinsky Y. Politics,
purge, and dissent in Ukraine since the falloff Shelest // Nationalism and
Human Rights. Processes of Modernization in the USSR. Edited by Ihor
Kamenetsky. – Littleton, Colo. – 1977. – P. 168-185; Субтельний О. Україна:
Історія. – К., 1991. – С. 445; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна
свідомість в Україні ХХ століття. – К., – 1997. – С. 316-321.] та ін. Оскільки
поняття “дисидент” вживалося до всіх учасників опозиційного руху, то його часто
застосовували як синонім до “опозиціонер”, “учасник опозиційного руху”.
[63Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60–80-х років // Сторінки історії
України ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред. С.В. Кульчицького. – К.,
1992. – С. 195–235; Зайцев Ю. У тенетах тоталітаризму (історія опозиційного
руху 60–80-х рр.) // Армія України. – 1994. – 16, 17, 23, 24, 27, 30, 31
серпня; 3, 6, 7, 13, 14, 17, 20 вересня; Nahailo B. Ukrainian Dissent and
Opposition After Shelest // Ukraine after Shelest. – Edmonton: Canadian
Institute Ukrainian Studies, 1984. – P. 30–54; Україна крізь віки. Видання в
15-ти тт. – К., 1999. – Т.13: Україна в умовах системної кризи (1960–1980-і
рр.) / Баран В.К., Даниленко В.М. – 303 с.] Такі дослідники як Г. Касьянов, К.
Фармер, М. Прокоп, В. Микула, М. Стиранка та інші вважали за доцільніше для
позначення подій 60-х–80-х рр. ХХ ст. вживати термін “рух опору”. [64Касьянов
Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. – К., 1995. –
223 с.; Прокоп Мирослав Анатомія українського руху опору // Сучасність. – 1974.
– № 7/8. – С. 139-150; Микула В. Є. Коновалець і сучасний рух спротиву в
Україні // Визвольний шлях. – 1991. – № 5. – С. 527–533; Стиранка М. Сили
спротиву в СРСР // Вільна Україна. – 1970. – Ч. 63. – С. 3–16.Farmer K. C.
Ukrainian Nationalism in the Post – Stalin Era: Myth, Symbols and Ideology in
Soviet Nationalites Policy. – Boston; London, 1980. – Р. 152–203.]
Разом з тим, слід зауважити, що дослідники як Ю. Курносов, Л. Алексєєва, С.
Блох та П. Реддауер при аналізі даного явища віддають перевагу терміну
“інакомислячий”. В той же час, російська правозахисниця Л. Алексєєва розглядає
як синоніми терміни “дисидент” та “інакомислячий”. [65Курносов Ю. Інакомислення
в Україні (60-ті – перша половина 80-х років
ХХ століття). – К., 1994. – 221 с.; Алексеева Л. История инакомыслия в СССР.
Новейший период. – Вильнюс–Москва, 1992. – 352 с.; Блох С., Реддауэй П.
Диагноз: инакомыслие: Как советские психиатры лечат от политического
инакомыслия. (Сокращенный перевод с английского). – К., 1995. – 287 с.]
Як національно-визвольний рух трактують події середини 1950-х – 80-х рр.
історики А. Русначенко, І. Стасюк, О. Фесик та З. Колесник. [66Русначенко А.
Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х рр. –
К., 1998. – 720 с.; Стасюк І.М. Український національно-визвольний рух в умовах
хрущовсько-брежнєвського правління: порівняльна характеристика // Вісник
державного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія. – Львів,
1999. – № 377. – С. 189–199.] Останній розглядає його як один з етапів
національного відродження. [67Колесник З. „Регіональне” як чинник формування
української національної історіографії // Записки історичного факультету. –
Одеса, 1995. – Вип. 1. – С. 48-56; Фесик О.В. Місце Української Гельсінської
групи у національно-визвольному русі України // Народний Рух України: місце в
історії та політиці. – Одеса, 1996. – С. 43-46.] У свою чергу І. Стасюк вживає
як синонім до “національно-визвольного” і термін “національно-патріотичний
рух”. [68Стасюк І.М. Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина
1950-х – кінець 1980-х
- Київ+380960830922