РОЗДІЛ 2
СУТНІСНЕ ВИЗНАЧЕННЯ АКВАКУЛЬТУРИ
Загальновизнаним фактом в антропологічній і суспільній науках є визнання людини
біосоціальною істотою. Ця роздвоєність її сутнісного визначення визначає також
і напрямки постійних пошуково-пізнавальних міркувань вчених щодо того, які саме
складові – природно-біологічні чи соціально-духовні – відіграють вирішальну
роль у сфері мотивації людської поведінки. Якщо природні, тоді, очевидно, слід
виходити із якихось натуралістичних концепцій сутності людини. Але таких, що не
біологізують її, а, навпаки, шукають соціальне в самій природі як об’єктивне,
спільне, єдине, загальне, врешті – як родове. Інакше можна отримати вчення не
про людину, а про якогось егоцентричного агресивного монстра, не родову істоту,
а виродка, вмотивованого у своїх діях стихійними інстинктами, суб’єкта
зоологічного індивідуалізму та егоїстичної поведінки.
Науки такого суто об’єктивістського спрямування досить часто впливають на
філософську свідомість тих вчених, які приходять до проблем людського буття з
природознавства, не роблячи при цьому необхідних поправок на суб’єктивну,
індивідуалізовану, але не індивідуалістичну сутність людини. Закон як прояв
загального й об’єктивного відносно об’єктів неорганічної природи діє лінійно,
однозначно, без будь-яких винятків і виключень. Щодо об’єктів органічної
природи, тут закон, хоча й мінімально, але відхиляється від односпрямованої
прямолінійності, що дає підстави говорити про появу природної суб’єктивності,
індивідуальності. Саме цим зумовлена безмежна універсалізація рослинного світу,
як і світу найпростіших живих організмів. Ще більшою мірою суб’єктивність та
індивідуальність проявляються на рівні високоорганізованих біологічних істот,
серед яких безпосередні пращури людини – примати. Наявність центральної
нервової системи дає підстави говорити про них як про соціалізованих в собі і
для себе істот. „В собі” означає те, що пам’ять у таких тварин об’єктивна й
родова; з іншого боку, особини з таким внутрішнім законом індивідуального буття
ведуть не просто сумісний спосіб життя, а колективно організований, якоюсь
мірою суспільно-соціальний і суспільно-духовний. Тому говорити про нібито
властивий їм природно-зоологічний агресивний індивідуалізм було б не зовсім
коректно.
Висновок, який можна зробити з наведених міркувань, такий. Основу природного
буття складає не просто об’єктивний закон, об’єктивний Розум, а об’єктивно
властива йому природна, тобто органічна для нього, Культура, оскільки весь світ
як Всесвіт оброблений ним (-и). Цього, на жаль, не можна сказати про людину як
мікроприроду, мікрокосм, мікросвіт. Але вона на шляху до того, щоб також бути
обробленою, окультуреною благом всесвітнього об’єктивного Розуму.
Можливо через це потенційно розумне людство десятки тисяч років вело суто
природовідповідний спосіб життя. І не лише тому, що було малочисельним, а тому,
що благоговіло перед нею, не виділяло себе з неї, не протиставляло себе їй, не
протистояло у взаємодії з нею. Це була об’єкт-об’єктна і водночас
суб’єкт-суб’єктна природно-культурна єдність, адже її складали люди зі всіма
сучасними для них родовими властивостями. „Гріхопадіння” почались відтоді, як
з’явились перші ознаки свідомо-пізнавального відношення до неї з боку
індивідуалізованих в соціумі людей. Протиставлення общині загрожувало
остракізмом, а наодинці з природою окремий індивід мав небагато шансів на
виживання. Тому, вочевидь, започаткувалось пізнавальне протистояння. До того ж,
неадекватне її об’єктивним сутнісним визначенням і вимірам, а тому агресивне,
войовниче, суб’єктивне. Адже виділення в общині, колективі, родоплемінній
спільності з необхідністю приводить до того, що стаєш осторонь, чого вони не
можуть сприйняти, зрозуміти й вибачити. Залишається одне: очолити їх, стати їх
провідником. А куди вести, якщо вже родова пуповина органічної єдності з
довкіллям надірвана, а потім і розірвана.
На практиці, на жаль, провідником стає суб’єктивність як свавільність, адже
пізнати об’єктивне загальносвітове „культурне” начало на основі обмежених
дотично-чуттєвих сприймань об’єктів, що постійно перебувають в полі зору,
неможливо. Постійність (= константність) об’єктивного закону не може бути
виведена з постійної мінливості об’єктів чуттєвого споглядання. Проте вона
виводиться доти, доки не з’являється певний історичний досвід, який для певних
суб’єктивізованих індивідів не стає об’єктивним досвідом, на підставі якого
вони, нарешті, стають на шлях світопізнання як самопізнання. Так з’являється
філософська рефлексія і філософське кредо: „пізнай самого себе”. І відповідне
йому прадавнє правило: „подібне творить і пізнає подібне”. Причому, як у
натуралістичному, так і соціально-духовному історичному аспектах. Це означає,
що філософія виникла спочатку як натурфілософія, але досить швидко
трансформувалась в етичну філософію, епістемологію, гносеологію. Філософи
відкрили в людській сутності такі пізнавальні глибини, які, якщо їх
цілеспрямовано розвивати, здатні, з одного боку, подолати безмірність людської
суб’єктивності і похідні від неї морально-етичні недоліки, з іншого, оволодіти
Всесвітом засобами знання „культури” його буття і водночас стати володарем себе
самого. Адже, як зазначав Сенека, немає більшого рабства, ніж рабство у власних
пристрастей.
Але разом із виникненням філософії з’явилась інша крайність у визначенні
сутності людини. А саме: вона почала набувати супранатуралістичного характеру в
багатьох вченнях, навіть у таких, що, так би мовити, на весь голос заявляли про
свою абсолютну відданість матеріалізму. Йдеться про марксистсько-ленінську
філософію, згідно якої сутн
- Київ+380960830922