РОЗДІЛ 2
Київська Духовна Академія
в системі духовної освіти та богословської науки Російської імперії
(XIX–початок XX ст.)
Початок XIX ст. в історії Російської імперії характеризувався спробами
правлячої верхівки лібералізувати державний устрій та суспільне життя. У перші
роки правління імператор Олександр І (1801–1825) ініціював проведення низки
реформ, одна з яких була спрямована на вдосконалення системи освіти.
Впорядкування потребувала і духовна освіта, яка на той час була відокремлена
від освіти світської і підпорядковувалася Святійшому Синоду – вищому керівному
органу Православної церкви Російської імперії.
Механізми функціонування загальноімперської системи духовної освіти на початку
XVIII ст. заклали вихованці могилянської Академії [323,
с. 13–14]. Сформований під їхнім керівництвом тип духовної школи, згідно з
вимогами царя Петра І (1682–1725), мав риси станово-професійної,
вузькоспеціалізованої освіти, яка підпорядковувалася місцевим архієреям. Лише з
60-х років XVIII ст. було запроваджене централізоване матеріальне забезпечення
закладів духовної освіти та дещо змінено характер викладання у них через
збільшення обсягу загальноосвітніх наук. Загалом же, існування духовної школи
залежало від “всіляких випадковостей”, тому “всі сторони шкільного життя чекали
реформи” [333, с. 516–517].
Нововведення 1808–1814 рр. визначили загальні риси духовної освіти майже на
століття її існування. Вони окреслили напрями навчальної і виховної діяльності
та надали системі “остаточно загальноцерковного та загальнодержавного
характеру” [323, с. 19]. Реформа в духовно-освітньому відомстві здійснювалась
як складова загальної перебудови освітньої системи Російської імперії. За
зразком утвореного у 1802 р., Міністерства народної просвіти, влада вирішила
заснувати подібну структуру для духовної освіти.
Автором першого проекту нового облаштування духовних шкіл (1805), так званого
“Предначертания”, був Євгеній (Болховітінов), на той час вікарний єпископ
Староруський. У процесі роботи над ним він врахував чимало відгуків та
пропозицій щодо удосконалення духовного навчання. Проект єпископа містив цікаву
новаторську пропозицію – передбачалося в кожній духовній академії сформувати
“вчене товариство”, покликане “заохочувати богословську вченість”, піклуватися
про навчальні посібники, видавати книги та цензурувати їх, наглядати за нижчими
рівнями духовної школи [484, с. 141–142], що порівняно з старою схоластичною
системою освіти та науки було передовою ідеєю.
Задум схвально оцінив Петербурзький митрополит Амвросій Подобєдов), а згодом
його підтримав Святійший Синод. У 1807 р. для складання розширеного плану змін
у духовній освіті був створений Комітет з вдосконалення духовних шкіл (Комитет
для усовершенствования духовных училищ). Керівну роль у ньому відігравав
Михайло Сперанський – один із сподвижників ліберальних реформ імператора
Олександра І. У процесі роботи над проектом устрою духовної школи Комітет вніс
до тексту “Предначертаний” чимало змін. Зокрема, не було враховано частину
пропозицій єпископа Євгенія (Болховітінова), який, будучи вже митрополитом
Київським, певний час з обережністю та підозрою ставився до нової системи
духовної освіти [455, с. 338–339].
Перший варіант нового устрою духовної освіти був затверджений й опублікований у
1808 р. під назвою “Начертания правил духовных училищ”. Відтоді керувати
пірамідою духовно-освітнього відомства було доручено Комісії духовних шкіл
(Комисия духовных училищ) при Святійшому Синоді, на зразок управління шкіл при
Міністерстві народної просвіти. До складу Комісії увійшла більшість членів
Комітету з вдосконалення духовних шкіл [333, с. 524–525]. За єпархіальними
властями залишалося право “попечительства” над закладами духовної освіти, а не
безпосереднього та абсолютного, як раніше, керівництва.
Зміни відбулися і в структурі духовної освіти – тепер духовні навчальні заклади
класифікувалися за ступенями. Перша, нижча ланка – це парафіяльні школи
(училища), наступна – школи (училища) повітові, слідом (єпархіяльні) семінарії
і остання ланка – академії. Академія як вершина цієї структури виконувала
адміністративно-управлінські та навчально-наукові функції. Керівна її роль була
зумовлена новим устроєм духовної школи. Країна була поділена на чотири
духовно-навчальні округи. Одним із них був Київський, до якого, окрім власне
Київської, входили Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська,
Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська, Донська, Воронезька,
Курська, Орловська, Мінська, Варшавська, Кишинівська єпархії, а також Грузія та
Імеретія [351, с. 15–16]. З часом окремі єпархії переходили з відання одного
духовно-навчального округу до другого.
Майбутній Академії у Києві відводилася роль керівної установи для духовних
навчальних закладів (від училища до семінарії) в усіх названих єпархіях
Київського округу. Кращі вихованці семінарій округу мали право продовжувати
освіту в КДА, склавши відповідні іспити. До КДА, як й інших духовних академій,
приймали лише випускників семінарій, де, в свою чергу, навчалися, майже без
винятку, діти священиків. Отже, академії ставали станово-духовними закладами,
хоч це й не обумовлювалось у відповідних документах 1808 та наступних років. За
задумом реформи кожна духовна академія, ставала окремим вищим
науково-навчальним й адміністративним закладом [455, с. 332].
У 1809 р. було прийнято експериментальний академічний статут, який вирішено
апробувати його у єдиній діючій тоді Санкт-Петербурзькій Духовній Академії. На
підставі досвіду, здобутого у роботі з першим курсом столичної академії (випуск
його відбув
- Київ+380960830922