РОЗДІЛ 2
В’ЯЗАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Основне завдання цього розділу – з’ясувати ґенезу, визначити основні етапи,
процеси становлення, розвиток в’язальних технік та в’язання на українських
землях як мистецтва.
Історія мистецтва в’язання в Україні налічує декілька тисячоліть. На відміну
від творів кераміки чи металу, давні тканини, зокрема в’язані, не збереглися,
що ускладнює з’ясування первісного вигляду та способів виготовлення. Відомості
про найдавніші в’язані вироби базуються на археологічних знахідках та висновках
дослідників. Упродовж віків в’язання розвивалося під впливом модних
європейських тенденцій, народних традицій, промислових інновацій, що дало змогу
вивчати його як мистецьке явище.
Найдавніші відомості про в’язання. Найдавнішими матеріалами для прикриття
тіла, які використовували первісні люди в період пізнього палеоліту на теренах
прадавньої України (старий кам’яний вік: ХХV тис. до н. е. – Х-ІХ тис. до
н. е.), були шкура та хутро диких звірів. Вони замінювали тканину, а смужки
шкіри Ї нитки та шнурки. Процес обробки такого матеріалу вимагав певних знань
та вмінь, а виготовлення одягу диктувало використання нових технік і знарядь
праці: ножів, скрябачок, шил, голок тощо. У Мізинській стоянці на Десні
(Чернігівщина) було віднайдено кістяні голки з просвердленими дірочками,
датовані 25 тис. р. до н. е.
Сліди існування текстильних технік та засобів виготовлення тканини – кручені
нитки, глиняні пряслиця, частини дерев’яних веретен періоду трипільської
культури (епоха енеоліту: ІV тис. до н. е. – ІІ тис. до н. е.) – було
віднайдено на теренах Правобережної України [174, 65]. Плетіння як техніка
з’явилось значно раніше і стало підґрунтям для виникнення таких ремесел, як
прядіння, ткацтво, а згодом в’язання гачком і дротами [336, 637; 82, 41]. Серед
археологічних знахідок періоду пізнього палеоліту – перші знаряддя для
плетіння. Основним поштовхом до появи і розвитку плетених виробів став
наприкінці Х–ІХ тис. до н. е. перехід суспільства від полювання до нових
методів отримання продуктів харчування – рибальства, птахоловства, що викликало
потребу в сітях, снастях, кошиках. В епоху палеоліту ловили рибу не тільки
“удицею”, а й в’язаною кістяним гачком сіткою – “мережею”, від чого, очевидно,
і походить назва різновиду плетива – мереживо [30, 42].
Первісним матеріалом для виготовлення плетених виробів була кропива, згодом
починають використовувати кору, дерев’янисті волокна, волокна рослин та вовну
тварин, що в епоху неоліту (VІІ – VІ тис. до н. е.) призвело до появи прядіння
[15, 103; 220, 12].
В’язання, в основі якого лежить вузлова техніка, є одним з найдавніших видів
людської діяльності. В’язання поширилося майже одночасно з плетінням і
передувало ткацтву. Існує декілька гіпотез щодо найдавніших в’язаних виробів з
вовни, котрі, однак, не мають документальних підтверджень.
Цікавою є версія щодо арабської техніки в’язання на рамах, яка вважається
найдавнішою [333, 68-69]. Подібний спосіб виготовлення плетива був відомий у
Єгипті вже в ІІ тис. до н. е., а згодом поширився в країнах Західної Європи
[87, 68-69; 314, 317, 414]. Тому ця техніка має ще іншу назву – “єгипетське
плетіння”. Плетиво виконували на спеціальних рамах- кросенцях: нитки
перевивалися між собою, утворюючи візерунок, ідентичний з лицевої та виворітної
сторони. На рамі (приблизні розміри 1м– 1,5м висотою та 30 см шириною)
виконавці вертикально намотували нитки, перекручували їх відповідно до
візерунка пальцями. Ряд фіксувався за допомогою палички-спиці. Роботу
закінчували посередині полотнища, яке з обидвох кінців було ідентичним, і
з’єднували гачком. Отож, припускаємо, що арабська техніка в’язання на рамах –
аналогічна архаїчній техніці “брання” в Україні, можливо, у дещо зміненому
вигляді. У деяких реґіонах України та на етномистецьких територіях (Полісся,
Волинь, Холмщина, Підляшшя, Бойківщина, Поділля) у ХІХ – на початку ХХ ст.
технікою “сітчастого плетіння” (брання) виготовляли на маленьких кросенцях
очіпки, пояси, панчохи, прошви на подушки [164, 171], а сітчасті вироби були
частиною одягу міщан західноукраїнських земель ще в ХVІ ст. Однак, не слід
плутати техніку сітчастого плетіння з технікою виготовлення сітей – філе.
Наприклад, у Чехословаччині техніка брання мала декілька назв: “ткацтво на
кросенцях”, “в’язання ручної роботи”, “французьке в’язання на п’яльцях”, а
вироби, виготовлені цією технікою, класифікувалися як мереживо [284, 30-31].
Ймовірно, в’язання на рамах стало прототипом відомої здавна в Україні техніки
брання, а створені на рамах вироби зовні практично не різнилися фактурою від
вив’язаних за допомогою спиць або гачка мереживних полотнищ. Вважається, що
техніка в’язання, спицями зокрема, поширилась з країн Арабського Сходу, а через
Іспанію та Італію потрапила в країни Західної Європи, де набула розвитку і
популярності [333, 35]. Методом з’єднування (зв’язування, вузлування)
виплітаються вироби у техніці “макраме” – давня арабська техніка вузлового
плетіння, яка є різновидом в’язання. Техніка в’язання різноманітних вузлів була
завезена в Європу моряками, згодом її стали застосовувати у виготовленні
галунів, декоративних шнурів.
Найдавніші в’язані речі знайшли під час археологічних розкопок у Єгипті в
коптських похованнях. Серед науковців немає одностайної думки щодо датування
перших виробів, в’язаних дротами. Деякі джерела вказують на ІІІ тис. до н.е.
[33, 3], інші – на V–VІ ст. н. е. [38, 85; 103, 573]. Знайдені в Галії (колишня
провінція Риму, тепер – територія сучасної Франції) дроти зі слонової кістки
завдовжки 28 см та плетені деталі з р
- Київ+380960830922