РОЗДІЛ 2.
Міжнародні договори держав Європейського Союзу
про міжнародну підсудність
2.1. Брюссельська Постанова № 44/2001 про міжнародну підсудність
та виконання судових рішень з цивільних і торгівельних справ
2.1.1. Правова природа і сфера застосування Брюссельської
Постанови № 44/2001
Першим успішним кроком на шляху гармонізації цивільного процесуального права
держав ЄС стала Брюссельська Конвенція 1968 р. [63].
Пропозицію про розробку конвенції з питань міжнародної підсудності та виконання
судових рішень з цивільних і торговельних справ було висунуто ЄЕС 22 жовтня
1959 р. Для реалізації цієї ініціативи Комітет постійних представників урядів
держав-членів ЄЕС заснував комітет експертів, який підготував проект конвенції
наприкінці 1964 р. Остаточний текст конвенції було подано на розгляд
держав-членів ЄЕС у 1966 р.
27 вересня 1968 р. у м. Брюссель на засіданні Ради Міністрів ЄЕС було підписано
Конвенцію про міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і
торговельних справ, яка вступила в силу 1 лютого 1973 р. Метою конвенції, як
зазначено в її Преамбулі, є визначення міжнародної підсудності судів
держав-членів ЄЕС та спрощення процедури визнання і виконання судових рішень
для зміцнення правового захисту осіб, які проживають у Співтоваристві. Першими
державами-учасницями цієї конвенції були Бельгія, Франція, Німеччина, Італія,
Люксембург і Нідерланди. Вподальшому, в зв’язку зі вступом до ЄС нових членів,
до Брюссельської Конвенції 1968 р. неодноразово вносилися зміни відповідно до
договорів про приєднання. Дію Брюссельської Конвенції 1968 р. було успішно
поширено на всі нові держави-члени ЄС, останніми у 1996 р. до цієї конвенції
приєдналися Австрія, Фінляндія і Швеція.
У 1983 р. між державами-членами ЄС і державами-членами ЄАВТ було розпочато
переговори щодо підготовки конвенції, яка б поширила дію норм Брюссельської
Конвенції 1968 р. на ті держави, які не є членами ЄС [171, c. 54]. Як наслідок,
16 вересня 1988 р. у м. Лугано дванадцятьма державами-учасницями Брюссельської
Конвенції 1968 р. і шістьма державами-членами ЄАВТ (Австрією, Ісландією,
Норвегією, Фінляндією, Швецією та Швейцарією) було укладено конвенцію про
міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і торгівельних
справ [62].
22 грудня 2000 р. Радою ЄС було прийнято Брюссельську Постанову № 44/2001, яка
вступила в силу 1 березня 2002 р. і замінила Брюссельську Конвенцію 1968 р.
[60]. Одна з держав-членів ЄС - Данія, не бере участі у цьому правовому акті, і
як наслідок відносини між Данією та іншими державами-членами ЄС у сфері
міжнародної підсудності та виконання іноземних судових рішень з цивільних і
торговельних справ продовжують регулюватися Брюссельською Конвенцією 1968 р.
У рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права у липні 1993 р.
було створено Робочу групу за участю правознавців з Аргентини, Китаю, Єгипту,
Фінляндії, Франції, Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної
Ірландії, Угорщини та США для розробки проекту всесвітньої конвенції про
міжнародну підсудність та виконання судових рішень [191, p. 1]. Перший проект
Гаазької конвенції про міжнародну підсудність та іноземні судові рішення з
цивільних і торгівельних справ було представлено цією Робочою групою 30 жовтня
1999 р. [66]. Слід зазначити, що пропозиція створити таку універсальну
міжнародну угоду не була новою, оскільки ще у 1960-их роках державами-членами
Гаазької конференції з міжнародного приватного права обговорювався проект
Конвенції про визнання і виконання іноземних судових рішень з цивільних і
торговельних справ. Цю конвенцію було відкрито для підписання 1 лютого 1972 р.
[64], але її ратифікували лише Кіпр, Нідерланди і Португалія. На жаль, ця
спроба уніфікувати норми інституту визнання іноземних судових рішень та
інституту міжнародної підсудності виявилася невдалою, в силу наступних причин:
по-перше, ця конвенція встановлювала правила непрямої міжнародної підсудності,
що ускладнювало її застосування, по-друге, у приєднанні до цієї конвенції не
були зацікавлені європейські держави, які вже на той час були учасниками або
Брюссельської Конвенції 1968 р., або паралельної Луганської Конвенції 1988 р.
При підготовці проекту нової Гаазької конвенції про міжнародну підсудність
Робоча група намагалася уникнути тих недоліків, які були притаманні попередній
конвенції від 1 лютого 1972 р., і врахувати положення Брюссельської Конвенції
1968 р. Було вирішено, що Гаазька конвенція, подібно до Брюссельської Конвенції
1968 р., має визначати і підстави прямої міжнародної підсудності, і підстави
для визнання і виконання іноземного судового рішення.
30 червня 2005 р. Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права було
прийнято Конвенцію щодо угод про виключний вибір суду [59].
Оскільки основою всіх вищезазначених міжнародних актів є правила Брюссельської
Конвенції 1968 р. та Брюссельської Постанови № 44/2001, то надалі зосередимо
увагу саме на цих правилах. Положення Луганської Конвенції 1988 р. та
конвенцій, які розробляються під егідою Гаазької конференції з міжнародного
приватного права, будуть розглянуті лише у тому аспекті, наскільки вони
змінюють чи доповнюють положення Брюссельської Конвенції 1968 р.
Для правильного застосування Брюссельської Конвенції 1968 р. і Брюссельської
Постанови № 44/2001 першочергове значення має визначення сфери їх застосування
за 3-ма критеріями: у просторі, за предметом та за колом осіб [183, с. 137].
Учасницями Брюссельської конвенції 1968 р. та Брюссельської Постанови № 44/2001
є лише держави-члени ЄС. Право ЄС, залежно від юридичної сили його норм,
по
- Київ+380960830922