РОЗДІЛ 2
Київські з’їзди природознавців (1861, 1862 рр.)
2.1. Природознавство в Україні у першій половині ХІХ ст.
Історія природничих наук першої половини ХІХ століття є фактично історією
європейського природознавства, розвиток якого відбувався в Англії, Франції,
Німеччині та Італії, де наука і освіта вже становили практично сформовані
системи. Нагромаджений на той час природничими науками фактологічний матеріал,
певною мірою проаналізований і систематизований, потребував переосмислення
[21]. Механістичний підхід, характерний для наукового мислення XVII-XVIII
століть, замінила тенденція розглядати світ як єдиний процес історичного
розвитку. Розпочався перехід від науки, що задовольнялася описом та
систематизацією предметів і явищ, до науки, що з’ясовує закони їх взаємодії.
Завдяки новій методології наукового мислення перша половина ХІХ століття
ознаменувалася низкою важливих відкриттів та узагальнень, що підготували ґрунт
для створення у другій його половині нової картини світу [19].
Якісно нові риси та тенденції почали вимальовуватись в математиці в зв’язку з
розширенням сфери її застосування в природознавстві і техніці. Поряд з
розробкою загальних проблем математики розвивалися дослідження її окремих
напрямів: теорія диференціальних рівнянь у частинних похідних і теорія
потенціалу (К. Гаусс, Дж. Грін, П. Діріхле, О. Коші, Ж. Фур’є, С. Пуассон);
теорія ймовірностей (П. Лаплас, С. Пуассон); теорія функцій (Ф. Бессель,
Н. Абель, К. Якобі); теорія аналітичних функцій (О. Коші та ін.).
Становлення нових підходів у природознавстві виразно проявилося, зокрема, в
галузі фізики. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть арсенал відомих
фізичних явищ помітно збільшився, проте вивчалися вони відокремлено одне від
одного. Відкриття закону збереження енергії (Ю. Майер, 1842; Дж. Джоуль, 1843;
Г. Грін, Г. Гельмгольц, 1847) підтвердило релевантність ідеї щодо єдності сил у
природі. Універсальність цього закону переконливо показав Г. Гельмгольц, який
розглянув різні види енергії, а не тільки механічну і теплову.
Праці Т. Юнга і О. Френеля на початку ХІХ століття завершили створення
хвильової оптики, завдяки чому вдалося знайти пояснення багатьом оптичним
явищам. У 1834 р. У. Гамільтон, виявивши аналогію між геометричною оптикою і
класичною механікою, розробив формалізовану теорію оптичних явищ, важливе
значення якої підтвердилося в 20-х роках ХХ століття при створенні квантової
механіки в хвильовій формі.
У ХІХ столітті розпочався бурхливий розвиток електрики. В. Петровим та Г. Деві
було створено потужні електричні батареї. У 1820 р. було започатковано вивчення
електромагнетизму (завдяки відкриттю Х. Ерстедом магнітної дії струму) та
електродинаміки (на основі встановленого А. Ампером закону взаємодії струмів).
Швидкому розвитку електротехніки сприяло відкриття М. Фарадеєм явища
електромагнітної індукції (1831).
Найважливішим теоретичним відкриттям з часів Ньютона, на думку А. Ейнштейна,
стало запровадження М. Фарадеєм для пояснення електродинамічних взаємодій
уявлення про силові лінії. Виходячи з цієї первісної концепції поля, М. Фарадей
зміг пояснити відомі на той час електромагнітні ефекти, подолавши рамки
механічного опису природи [21].
Успіхи в галузі математики і фізики сприяли прогресу астрономії. У 1801 р.
Дж. Піацці відкрив Цереру – першу малу планету сонячної системи. У 1798-1825
рр. вийшла класична праця П. Лапласа “Небесна механіка”, якою завершилась
розробка основ класичної небесної механіки. Тріумфом небесної механіки було
відкриття Й. Галле восьмої планети сонячної системи – Нептуна (1846) на основі
теоретичних обчислень, зроблених У. Левер’є. У 1844 р. Ф. Бессель передбачив
наявність “невидимих” супутників у Сиріуса і Порціона, яких вдалося
спостерігати наприкінці ХІХ ст. У 1835-1839 рр. виконано перші вимірювання
паралаксів зір (Ф. Бессель та ін.).
У означений період успішно розвивалася геодезія – наука про визначення форми і
розмірів Землі і про вимірювання на земній поверхні для відображення її на
планах і картах. К. Гаусс у 1821-1824 рр. та Ф. Бессель у 1831-1834 рр.
удосконалили геодезичні методи та інструменти і провели градусні вимірювання
для одержання нових даних щодо розмірів земного еліпсоїда. У 1828 р. К. Гаусс
запропонував прийняти за математичну поверхню Землі середній рівень моря.
У царині географічної науки відзначився К. Ріттер, один із засновників
порівняльної географії, який застосовував порівняльний метод до визначення
природних явищ. Досліджуючи земну поверхню як єдине ціле, що складається з
певних елементів, він створив багатотомну працю “Землезнавство” (1822-1859) –
найповніше зведення географічних знань тієї епохи.
У першій половині ХІХ століття відбувалося формування нових напрямів в галузі
геологічних наук: палеонтології, історичної геології, геоморфології, геохімії,
петрографії та ін. На початку століття У. Сміт запропонував метод визначення
відносного віку осадових товщ земної кори за залишками викопних організмів, і
це мало вирішальне значення для становлення палеонтології. Розвиваючи цей
напрям, Ж. Кюв’є описав чимало невідомих до того викопних форм рептилій,
птахів, риб, ссавців. У праці “Міркування про перевороти на земній поверхні”
(1812) він висунув так звану теорію катастроф, вважаючи зміни видів на земній
поверхні результатом зникнення попередніх та виникнення нових. Незважаючи на
Ж. Кюв’є інший природодослідник, Ч. Лайєль, у своїй праці “Основи геології”
(1830-1833) пояснював зміни органічного світу Землі не дією катаклізмів, а
постійним впливом тривалих природних факторів. Він запропонував актуалістичний
метод п
- Київ+380960830922