РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНА ПАРАДИГМА РОЗУМІННЯ історії
в українській філософській думці до XIX ст.
2.1. Лінеарність в тлумаченні історії світоглядно-філософською думкою України
XI – XV ст.
Переміна парадигми тлумачення історії, що починається в українській філософії з
середини ХІХ ст., була і продовженням, і оновленням тенденцій того розуміння
історії, що існувало упродовж багатьох віків. Спочатку ці тенденції формувалися
в межах міфології, тобто в межах синкретичного світогляду, вираженого усною
(„язичницькою”) оповіддю, в якій велику роль відіграє етнокультурний переказ і
легендарно-казкова традиція.
Радикальна зміна історії, в смислі „усної оповіді про бувале й не бувале”,
припадає в Україні на добу Київської Русі (якщо в даному разі не брати до
уваги, наприклад, грецькі міста-колонії на півдні території давньої України).
Саме в часи Київської Русі нагромаджується мовно-текстуальна фіксація оповідей
про існуюче та неіснуюче і, далі, започатковується до них філософський підхід,
тобто закладаються основи філософського розуміння історії. Тому логічно, що
тенденції тлумачення історії в українській філософії ХІХ ст. можуть бути
належним чином зрозумілі лише на основі урахування тих тенденцій, що
сформувалися хронологічно раніше і увійшли в досвід філософського осягання
історії у більш ранні періоди.
Зважаючи на це, дисертантка в даному розділі аналізує філософське тлумачення
історії у трьох часових відрізках: перший – ХІ – ХV ст.; другий – ХVІ – ХVІІ
ст.; третій – ХVІІІ ст. Такий підхід, на нашу думку, дозволить вичленити деякий
комплекс загальних тенденцій, що увійшли в структуру розуміння історії в
українській філософії ХІХ ст., утворюючи в ній лінеарну (лінійно-хронологічну
або механічну) парадигму інтерпретацій. При цьому ураховується, що історія
загалом – це створений різними авторами образ олюдненого світу, на основі і в
межах якого людина (люди) намагаються зрозуміти існування світу в певному
аспекті, а саме: у відношенні до власного буття. Цим надається олюдненому світу
та історії, як оповіді про нього, статус дійсності, осередком якої є якраз
людське самобуття.
Оскільки історія описує людське життя в олюдненому світі, остільки вона у цьому
смислі альтернативна природознавству, котре виробляє образ знеособленого
(не-олюдненого) довкілля, надаючи природі статус дійсного самобуття. Таке
знеособлення можливе лише при антропоцентричному розумінні природознавства, як
аспекту, що утворює специфічний сегмент історії, тобто оповіді про буття
олюдненого світу.
Ураховуючи цю специфіку історії, підкреслимо, що зародження та становлення
історичної думки України безпосередньо пов’язане із теогонічними,
космогонічними, антропогенними та іншими уявленнями наших предків. Тобто в
хронологічно неідентифіковані часи міфопоетичної історії природознавчий аспект
розуміння світобуття людей спеціально не виділявся. Єдине, про що впевнено
можна говорити, то це про те, що коріння цього аспекту сягало глибин
міфологічного підґрунтя „першоуявлень” наших предків про граничні підстави
людського буття.
Що ж стосується вирішення конкретного питання про початки філософської думки в
Україні, то воно нині в стадії дискусії. Сучасні науковці визнають, що
становлення філософської рефлексії на території України починається із V ст. до
н.е. [325; 333], а пряме зародження української філософії у більш вужчому і
наближеному до сучасності розумінні припадає на ХІ ст. [27; 60 та ін.]. Вона
утворюється загалом внаслідок переплетення вітчизняної міфології („язичництва”)
і привнесеної з Візантії християнської філософії, котра включила в себе багато
запозичень від давньогрецьких філософів. Причому українські вчені (М.
Грушевський, В. Колодний, М. Попович та ін.) показали, що процес християнізації
давньоукраїнського (руського) світу був складним і неоднозначним за своїми
наслідками.
Насамперед це виявилося в специфічних рисах українського менталітету що
позначилося на становленні філософської та історичної думки України, котра
витоками, як вже відмічалося, безпосередньо пов’язана із міфологічною
свідомістю населення давньої України. Поза всяким сумнівом, методологічно
складно вирізнити чітку межу між усною міфологічною („язичницькою”)
інтерпретацією подій у світі та зародками філософської рефлексії щодо такого
розуміння подій, котрі мали певні фіксовані форми. Однак якраз дослідження
перших, тобто міфопоетичних, вітчизняних спроб осмислення порядку речей у світі
дозволяє виділити ряд особливостей тлумачення історії у
світоглядно-філософській думці України XI – XV ст..
Доцільно, очевидно, спочатку зазначити, що розуміння світоустрою такими
народностями східних слов’ян, котрі через кілька століть склали етнічну основу
українського народу (поляни, древляни, сіверяни, уличі та ін.), здійснювалося
через усвідомлення світу як єдиного тілесно-речовинного космосу [213, 97].
Водночас впорядкований і освоєний практичною діяльністю людини світ,
протиставлявся невідомості та невизначеності „чужого” й „темного” світу, не
підкореного людському пізнанню.
Потреба урахування специфіки видимих природних стихій та явищ або навіть
протистояння їм змушувала людей шукати певні способи розуміння й орієнтації в
питаннях життєустрою та світопорядку. Загалом першим способом орієнтації у всіх
народів стала міфологізація довкілля та надання йому антропоморфних рис і
властивостей. В міфах як окремі речі, так і групи речей уподібнюються людям,
вважаються такими ж емоційно-почуттєвими розмовляючими істотами, якими є самі
люди.
Означуючи речі, прагнучи „домовитись” із ними, людина одночасно означувала і
відді
- Київ+380960830922