РОЗДІЛ 2
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА МОЛОДІ НА ПРАЦЮ
Україна проголосила курс на посилення координації зусиль держави і
громадськості в напрямі забезпечення соціального становлення й розвитку молоді,
реалізації її конституційних прав і свобод [43]. Зобов’язання суспільства й
держави щодо досягнення цієї високої мети трансформуються в юридичні гарантії
забезпечення прав молоді, зокрема, права на працю. Взагалі, термін “гарантія”
походить від французького “garantie” і означає умову, яка забезпечує що-небудь
[92, с. 30]. В юридичній науці під гарантіями прав та свобод людини розуміються
умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі і всебічну
охорону прав та свобод особи [218, с. 555]. Такими умовами у сфері праці щодо
молоді є передбачені в чинному законодавстві України правові поняття
“бронювання робочих місць”, “перше робоче місце” і ”молодий спеціаліст”. Саме
вони, як слушно зазначають В.С. Венедиктов [17, с. 135], Д.О. Карпенко [48, с.
31] є юридичними гарантіями реалізації права молоді на працю. І саме ці
гарантії дозволяють стверджувати, що сутність права на працю більшості молодих
громадян на етапі реалізації істотно відрізняється від сутності права на працю
дорослих осіб, а отже, має свої особливості, дослідити які і пропонується в
цьому розділі.
2.1. Сутність права на працю в умовах ринкової економіки
Основою матеріального забезпечення життя членів суспільства і самої держави є
праця та її результати. Праця - це перша й основна умова існування суспільства.
З одного боку, вона є засобом задоволення людських потреб, а з іншого - засобом
перетворювання самої людини, її власної природи [80, с. 486]. Тому невипадково
право на працю вважається одним з основних прав людини. Воно слугує основою
всього комплексу соціально-економічних прав. Завдяки саме його реалізації
створюються матеріальні блага, забезпечується подальший ріст добробуту людей,
помножуються матеріальні та духовні цінності, досягаються успіхи в усіх галузях
народного господарства, науки та культури [48, с. 7].
Питання про визначення юридичної сутності права на працю є найбільш спірним у
науці трудового права. Воно по-різному висвітлювалося в науковій літературі,
але й досі слугує предметом спору, не втрачає своєї актуальності і користується
увагою науковців [157]. До сьогодення існують дві основні позиції в дослідженні
цієї проблеми: право на працю як елемент правоздатності і право на працю як
суб’єктивне право. У свою чергу ці позиції мають більш детальну диференціацію.
Так, право на працю за першим напрямом розглядається як елемент загальної
правоздатності [2, с. 177-181], цивільної правоздатності [174, с. 89], трудової
праводієздатності [94, с. 43]. За другим – як суб’єктивне право, що існує в
правовідносинах абсолютного характеру [50, с. 63], в особливих, більш загальних
правовідносинах [81, с. 58], поза правовідносинами [78, с. 5-6; 172, с. 11-20].
Яка ж точка зору є вірною? Відповідь на це питання залежить від розуміння
понять “суб’єктивне право” і “правоздатність”. Крім того, з’ясування цих понять
допоможе в подальшому дослідити природу юридичних гарантій права молоді на
працю і, тим самим, визначити сутність права молоді на працю в сучасних умовах
ринкової економіки.
Питанням визначення суб’єктивного права переймалося багато науковців. Так, Р.З.
Лівшиць пропонує два погляди на цю проблему: нормативний та соціологічний.
Нормативний підхід зводиться до наступного: основу суб’єктивного права
складають тільки норми. Якщо норма передбачає, що за наявності певних обставин
громадянин може здійснювати певні дії (або не здійснювати їх), то в цьому і є
суб’єктивне право [75, с. 162]. Соціологічний підхід ґрунтується на ціннісному
розумінні права, виходить за межі норм, в нього включаються ідеї права і
суспільні відносини. Отже, підґрунтя суб’єктивного права розширюється і сама
дія суб’єктивного права розповсюджується і на ті дії зобов’язаних суб’єктів,
які залежать від їх розсуду [75, с. 163]. Як зазначає Р.З. Лівшиць, з точки
зору пріоритету прав людини саме останній підхід ближче демократичному
суспільству. Можливо це так, але все-таки нормативний підхід, на мій погляд,
чіткіше відбиває сучасні реалії життя. Він детально регламентує елементи
суб’єктивного права, на відміну від соціологічного, і визначає єдиний варіант
поведінки (а детальна визначеність завжди сприяє ефективній реалізації).
Соціологічний підхід ставить дії зобов’язаних суб’єктів у залежність від
власного розсуду, а отже, дозволяє два варіанти поведінки і який з них буде
обрано залежить від рівня правової культури цих суб’єктів (хоча в даному
випадку, видається, і зобов’язаних суб’єктів нема, адже зобов’язання передбачає
виконання конкретних дій незалежно від власного розсуду). Крім того,
незрозуміло тоді чим суб’єктивне право відрізняється від права як елемента
правоздатності. Вважаю, соціологічний підхід більше пасує філософії, але не
праву. Тому, дозволю собі підтримати нормативне вчення про суб’єктивне право,
яке в юридичній науці вважається традиційним.
Однак і в традиційному розумінні суб’єктивного права з позицій нормативного
підходу нема єдності. Так, Р.О. Халфина пропонує розуміти суб’єктивне право як
“модель поведінки” [206, с. 209]. Але, як слушно зазначає С.С. Алексєєв, навряд
чи це правильно. “Употребление подобной терминологии…приводит к
терминологическому отождествлению юридически разнородных, разноуровневых
явлений – правовых норм и субъективных прав, к тому, что стирается качественное
различие между нормативной основой юридического регулирования и промежуточным
звеном его механизма – субъективными правами и юридическими обязанностями.
- Київ+380960830922