Релігійні організації як суб'єкти цивільного права

РОЗДІЛ 2.
ПРАВОВА ПРИРОДА І ВИДИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
ЯК СУБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
2.1. Поняття релігійної організації
Відправним для дослідження особливостей релігійних організацій як суб’єктів
цивільного права, на наш погляд, має стати поняття “релігійна організація”,
яке, як і більшість правових конструкцій, має свої детермінанти в економіці,
праві та в інших сферах людської діяльності. Воно як цивілістична категорія
детерміноване місцем цих організацій у суспільстві та більш загальними
категоріями галузі права. Разом із тим, підхід до поняття зумовлений основними
функціями дефініцій у праві: понятійної, символьної, ідентифікаційної тощо.
Варто зауважити, що понятійний апарат юриспруденції – запорука єдності
правозастосовчої практики. Як зазначає С.С. Алексєєв, “дефініційні норми
безпосередньо не передбачають ані юридичних прав та обов’язків, ані заходів
впливу. Але вони сприяють правильному розумінню і втіленню в життя регулятивних
і правоохоронних заходів.” [4, с. 266]. Тож норми-дефініції – камертон
настройки правничої науки і правозастосовчої практики. Вони у той же час
відображають сутнісні ознаки того чи іншого правового явища, що саме по собі
заслуговує дослідження.
Як видно з наведеної в попередньому розділі, хай навіть і неповної таблиці,
Україна – багатоконфесійна держава, де існує більш ніж тридцять тисяч
зареєстрованих конфесійних утворень. Закріплені в ст. 35 Конституції України
принципи відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від
церкви та невтручання держави у внутрішні справи релігійних організацій
імплементували в себе основні християнські цінності. Держава взяла на себе
обов’язок невтручання лише за умови, що самі релігійні організації не будуть
порушувати чинне законодавство.
При визначенні поняття “релігійна організація” ми будемо виходити з розуміння
соціальних утворень взагалі, юридичної особи як формалізованого та юридично
значимого соціального утворення (ст. 80 ЦК України), юридичної особи приватного
права (ч. 2 ст. 81 ЦК України), загальних положень про товариство (на жаль,
спеціальних правил про об’єднання фізичних осіб некомерційного характеру в
Цивільному кодексі не віднайшлося), спеціальних положень про об’єднання
фізичних осіб, а в подальшому – їх різновидів. Отже, методологічне встановлення
сутності юридичної особи та її призначення в суспільстві може бути проведено в
логічній послідовності: людина та її духовний світ – юридична особа взагалі –
об’єднання громадян – товариства – релігійні організації – їх різновиди. Не
вдаючись у загальний рівень визначення законодавцем поняття юридичної особи у
ст. 80 ЦК України, про що останнім часом пишеться доволі багато, ми будемо
виходити з їх різновиду у приватній сфері (ст. 81 ЦК), а саме непідприємницьких
товариств (п. 2 ч. 2 ст. 83 ЦК). Непідприємницькими визнані товариства, які не
мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Особливості правового становища окремих видів таких товариств установлюються
законом (ст. 85 ЦК). Власне тут ідеться не стільки про об’єднання громадян, як
про товариства фізичних осіб. Звідси, якщо правове становище товариства
фізичних осіб урегульовано Законом України “Про об’єднання громадян” [145], то
така назва є не досить вдалою. Вона не відображає принцип відкритості
українського суспільства та можливості забезпечення права на об’єднання
громадян України з іншими фізичними особами, що не слугує забезпеченню
здійснення свободи віросповідання.
Зазначений вище закон, як указано у ч. 2 ст. 1, не поширюється на релігійні
організації. Але основні його концептуальні положення щодо неполітичних
утворень все-таки проведені на спеціальному рівні. Відразу ж слід визначитись,
що Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” на відміну
від аналогічного закону РФ, де проведена концептуальна ідея про
культурно-історичну вибірковість і надання певних переваг тим конфесіям, які,
на погляд законодавця, мають особливу культурну та історичну значущість,
установлено принцип рівності всіх релігій, віросповідань та релігійних
організацій перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї
релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається
(ч. 5 ст. 5 зазначеного закону). Отже, зважаючи на відділення релігійних
організацій від держави, є цілком справедливим та добросовісним невтручання
держави в цей процес, а тим більше надання комусь переваг.
Таким чином ми звільняємось від можливості розроблення особливого правового
становища певних релігійних організацій, а в якості корпус-моделі виходимо з
тези про їх рівність як суб’єктів релігійної діяльності та особливо як
суб’єктів цивільного права. Для участі в цивільних відносинах це принципового
значення не має. Ще В.М. Вільнянський підкреслював, що коли держава купляє
меблі для своєї установи, вона бере участь у цивільних відносинах нарівні з
іншими такими ж покупцями [26]. Очевидно, що такий підхід може бути поширений і
на релігійні організації як суб’єкти цивільного права.
Це проведено і в законодавстві. Відповідно до ст. 7 Закону України “Про свободу
совісті та релігійні організації” релігійні організації в Україні утворюються з
метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та
діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають,
призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).
Таким чином на законодавчому рівні визначено можливість застосування інших
норм, зокрема ієрархічної та концесійної приналежності для врегулювання
ма