РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН
2.1. Зародження і розвиток концепцій прав національних меншин
Одним із перших захисників індивідуальних і колективних прав національних меншин можна вважати українського мислителя Івана Франка. Ще на початку 80-х років ХІХ ст. в роботах "Програма галицьких соціалістів" [272] та "Свобода і автономія" [273] він висловив кілька надзвичайно важливих ідей, які й досі не втратили своєї актуальності. По-перше, він висловився на захист прав людини. По-друге, І. Франко виступив на захист прав поневолених націй, цілком слушно вважаючи, що "там, де національне питання належним чином ще не розв'язане", ці "дрібні нації" мають право на "вільний розвиток" та право "на відокремлення" [272, с.721]. По-третє, він обґрунтував ідею захисту колективних прав національних меншин, зокрема їх "право на автономію". По-четверте, переконливо довів, що визнання і забезпечення колективних прав національних меншин, включно з правом на територіальну автономію, не становить жодної небезпеки для поліетнічної держави. "Така автономія, - наголошував він, - ніяким разом не може бути шкідливою для цілості держави, навпаки, вона корисна для неї, бо дбає за зріст добробуту і заспокоєння народних потреб у кожному куточку держави відповідно до місцевих обставин. Вона пожиточна для держави..." [273, с. 725]. По-п'яте, І. Франко тісно поєднав права людини та національних меншин, висунувши гасло: "повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі - автономія національності" [273, с. 725]. Найбільшу цінність, на думку дисертанта, тут має положення про те, що визнання і забезпечення групових, колективних прав національних меншин не лише не становить реальної загрози територіальній цілісності держави, а, навпаки, сприяє її зміцненню.
Не меншої ваги і значущості мають спроби І. Франка поєднати, інтегрувати права людини та права національних меншин. Підкреслимо, не протиставити ці права одні одним, не "розчинити", не "втопити" права меншин у ліберальній індивідуалістській доктрині прав людини, а саме поставити на один щабель, об'єднати, інтегрувати права людини та права меншин. Принагідно відзначимо некоректність та помилковість тверджень деяких західних правознавців, які намагаються довести, що вперше спроба інтеграції прав людини та прав національних меншин була здійснена в середині 40-х років ХХ ст. французькими дослідниками Е. Мун'є [312] та Ж. Марітеном [360], про що ще йтиметься.
Як вже відзначалося, до проблеми індивідуальних і колективних прав етнонаціональних спільнот, зокрема меншин, одним з перших серед українських правознавців звернувся В. Даневський. В роботі "Системи політичної рівноваги і легітимізму та початки національності в їх загальному зв'язку" (1882 р.) він ретельно проаналізував процес зародження, розвитку та взаємодії індивідуальних і колективних прав. По-перше, В. Даневський, спираючись на широке коло тогочасних зарубіжних джерел, переконливо довів, що стародавній світ "не був сприятливим ані розвитку особистої свободи індивідуума..., ані встановленню початку свободи національностей, як колективних індивідуумів". Не кращою була ситуація у середні віки, і взагалі, наголошує він, історія виявилася "злою мачухою для національної ідеї". По-друге, він вміло показав, як, починаючи з кінця ХVIII - початку ХІХ ст., "принцип індивідуальної свободи" внаслідок "логічного розвитку" переходить "у початок обмеженої автономії племен". Сприяла цьому ціла низка чинників: зокрема, "самі реакційні діячі проклали шлях до торжества національностей" своєю політикою дискримінації та "придушення національних устремлінь", а також "постійні повстання поневолених племен", тобто наполеглива боротьба національних меншин за своє існування. І, нарешті, "майже повсюдне і остаточне торжество у Європі конституційних установ, які встановлювали початок особистої свободи і недоторканості та участі народу по праву в управлінні", що сприяло піднесенню боротьби поневолених етнонаціональних спільнот за свої права. По-третє, слідом за деякими західними дослідниками, В. Даневський починає розглядати народи "як індивідууми, які користуються тими ж природними правами і підкоряються тим же законам справедливості, як і індивідууми в окремих суспільствах", тобто він визнає факт існування колективних прав етнонаціональних спільнот. По-четверте, В. Даневський визнає рівноправність народів незалежно від їх чисельності та розмірів території проживання, а також їх "право на свободу і самоврядування". По-п'яте, В. Даневський показує як у часи "весни народів" (1848-1852 рр.) у науковий обіг вводиться термін "національність" і "офіційно проголошується принцип національностей". По-шосте, вітчизняний вчений звернув увагу на існування "біля 100 визначень початку національності", на їх "невдалість і різноманітність", а також запропонував власне тлумачення національності: "тісне природне об'єднання на певній території людей одного походження, мови, частково звичаїв, які створюють свою колективну особу, вільно і енергійно дбають про спільні цілі діяльності в організованому соціальному співжитті". Слід визнати, що для того часу таке визначення було досить вдалим і коректним, особливо визнання колективного єства етнонаціональної спільноти. По-сьоме, В. Даневський визнавав право етнонаціональних спільнот на самовизначення і закликав міжнародне співтовариство закріпити це право у міжнародно-правових трактатах. "Якби такі трактати сприяли правам національностей - зазначав він, - кількість війн могла б значно скоротитися; зменшилися б, отже, жертви і витрати на війни ... Багатьох з них не було б і у майбутньому не буде, якщо національне начало отримає достатнє визнання і задоволення". По-восьме, будучи прихильником права етнонаціональних спільнот на самовизначення, включно із правом на створення власної держави, В. Даневський робив серйозні застереження проти зловживання цим правом. Національна теорія, н
- Київ+380960830922