РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЙНА ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
2.1. Поняття і механізм конституційної імплементації міжнародних договорів
Право суверенної держави на вільне визначення своєї правової системи перш за все втілюється в її конституції, нормам якої властива найвища юридична сила в межах національної юрисдикції, верховенство щодо інших правових норм. При цьому конституція держави виступає "смисловим і нормативно-правовим стрижнем конституційного (державного) права ... Їх розвиток відбувається паралельно і відображає еволюцію ідеології конституціоналізму та адекватного цій ідеології явища конституційного ладу, його змісту за умов конкретних держав" [173, с. 42].
Будучи основним законом країни, конституція будь-якої держави регламентує найбільш важливі питання суспільного буття, пов'язані передусім із здійсненням державного владарювання, встановленням засад державного ладу, порядком формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму, визначенням начал територіальної організації держави і, отже, влади, основами правового статусу фізичної особи, її взаємовідносинами з державою. Водночас поряд із регулюванням найбільш важливих питань внутрішнього суспільно-політичного життя країни конституція містить положення стосовно здійснення зовнішньої політики держави.
Слід підкреслити, що конституції минулого були в цілому інтровертними, тобто присвяченими функціонуванню держави і права всередині країни. У зовнішній політиці державна влада розглядалася як дещо зовсім відмінне від влади всередині країни і, відповідно, вона майже не регламентувалася конституційним правом і була монополізована виконавчою владою. Така ситуація зумовлювалася тією обставиною, що з часів Середньовіччя зовнішня політика скрізь сприймалася як виключний домен виконавчої влади. Перші конституції навряд чи містили згадку про зовнішню політику як самостійний напрямок діяльності держави. У правовій доктрині того часу конституція виступала як основоположний правовий акт, покликаний регламентувати порядок здійснення влади всередині країни, проте зовсім не її експансію за межами власної держави.
Більшість конституцій того часу обмежувалася лише вказівкою на приналежність повноважень щодо зовнішнього представництва та ведення зовнішніх справ голові виконавчої влади. Загалом протягом тривалого періоду часу діяло непорушне правило: зовнішня політика - справа уряду, який здійснює її відповідно до власного розуміння і на свою відповідальність.
Втім посилення ролі міжнародних відносин, зростання їх впливу на внутрішнє життя держав призвело до того, що в конституціях все більше уваги стало приділятися зовнішній політиці і міжнародному праву. У цьому сенсі відбувається конституціоналізація зовнішньої політики - право все більш детально і змістовно визначає порядок її здійснення, її цілі і принципи, включаючи ставлення до міжнародного права.
Конституційні положення щодо зовнішньої політики врешті визначаються характером політико-правової системи держави. Ставлення держави до міжнародного права залежить від цієї системи, від її історії і традицій, рівня культурного розвитку. Міжнародні фактори також здійснюють зростаючий вплив на розвиток держави і суспільства. Рівень цього впливу залежить від ступеня залучення держави в міжнародні відносини, їх значення в житті суспільства. Міжнародне право, закріплюючи свободу вибору державою своєї правової системи, одночасно встановлює все більш чіткі межі цієї свободи в умовах зростаючої взаємозалежності. Правова система, покликана забезпечувати дотримання норм міжнародного права, вибудовується у такій спосіб, аби забезпечити взаємодію з іншими державами в режимі міжнародної законності.
Нами вже неодноразово наголошувалося, що національному конституційному праву належить ключова роль у визначенні співвідношення і взаємодії національного і міжнародного права, і отже, забезпеченні ефективності останнього всередині країни. У зв'язку з цим Р.А. Мюллерсон, справедливо зазначаючи, що "оскільки конституція - національний закон, то всі її норми, що мають міжнародно-правове значення, неминуче зачіпають питання співвідношення міжнародного і національного права", пропонує виділяти чотири основні групи норм, що стосуються міжнародного права [174, c. 24].
По-перше, зазначає він, йдеться про закріплені в конституціях цілі, задачі та принципи зовнішньої політики держави, які врешті реалізуються на міжнародній арені, у сфері дії міжнародного права. По-друге, всі конституції тією чи іншою мірою, з тією чи іншою деталізацією закріплюють правила, що регулюють компетенцію різних органів держави у сфері здійснення зовнішньополітичних функцій держави (питання війни і миру, укладання міжнародних договорів, призначення і прийом дипломатичних представників тощо). По-третє, багато конституцій закріплюють основні принципи взаємодії міжнародного і національного права у сфері дії національного права, особливо це стосується правил, присвячених виконанню приписів норм міжнародного права всередині держави. Нарешті, по-четверте, багато конституцій закріплюють основні права і свободи людини, що також є предметом міждержавних угод.
Природно, в контексті сучасних досліджень імплементації норм міжнародного права в Україні відповідним конституційним приписам, перш за все належним до третьої групи, приділяється все більше уваги, більше того - їх аналіз є обов'язковою складовою майже кожного такого дослідження.
Так, В.Х. Ярмакі робить акцент на конституційній регламентації механізму сприйняття норм міжнародного гуманітарного права національною системою права України [175, с. 4-5]; О.І. Вінгловська досліджує конституційні засади імплементації норм міжнародного права щодо міжнародних стандартів прав дитини [176, с. 10-11]; О.Л. Філіповська розглядає конституційні засади імплементації міжнародних договорів у зв'язку з нормативно-правовим регулюванням митної справи в Україні [177, с. 7-9]; М.В. Блажиєвська виділяє конституційний механізм імплементації норм міжнародног