РОЗДІЛ 2. ПОДІЛЬСЬКА ГУБЕРНІЯ В СИСТЕМІ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ ТА УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
2.1. Історичні передумови та початок формування системи управління Подільської губернії наприкінці XVIII-початку ХІХ ст.
У середині XVIII ст. в Російській імперії почалася реорганізація органів державного управління. Активну роль у цьому відігравала імператриця Катерина ІІ. 1775 р. Урядова комісія на чолі з нею розробила законодавчій акт - "Положение по управлению губерниями Российской империи". У вступі до документу було зазначено причину реформи: "Великі території деяких губерній не мають достатньо закладів та чиновників для їх управління". У своїх стратегічних планах імператриця прагнула не тільки позбавитися посередника між верховною владою та місцевими установами в особі колегій, але шляхом введення нового обласного поділу підняти значення периферійної влади. За новою реформою всі заклади поділялися на три основні групи: адміністративно-поліційні, фінансово-господарські та судові [165, № 14392].
До першої категорії належав губернатор, як головна постать в структурі управління; колегіальним органом, який йому допомагав, було губернське правління - головний адміністративний заклад губернії. Воно доводило до підлеглих закладів і чиновників закони й державні розпорядження та контролювало їх виконання. Головним виконавчим органом був нижній земський суд, очолював його капітан-ісправник, який мав усю повноту влади в повіті. Він безпосередньо підлягав губернатору та губернському правлінню. Нагляд за дотриманням законів, розпоряджень губернської влади, виконання судових рішень, розшук селян-втікачів - це лише найважливіші з його функцій. Посади капітана-ісправника та 2-3 засідателів нижнього земського суду посідали тільки дворяни, вибрані з місцевих поміщиків.
Фінансово-господарські функції перебували в підпорядкуванні групи закладів. У губернських містах такими питаннями займались казенні палати. Їх очолював віце-губернатор, членами правління були директор економії, радник, два асесори та губернський казначей. До компетенції казенних палат належали податкові справи, фінансовий контроль, джерела надходжень, управління державним майном, перепис населення і т.ін.
Реформою 1775 р. була створена система місцевого судочинства. В губернії існувала посада губернського прокурора і ціла система судових закладів. Найвищими з судів були дві палати: палата громадських справ і палата карних справ, що мали право перегляду справ губернських і повітових судів. Самі ж губернські суди були становими: для дворян свій суд (він називався "верхній земський суд"), для купців і міщан свій ("губернський магістрат"), і був губернський суд для "вільних" державних селян ("верхня розправа"). У кожному з цих судів було два департаменти з двома головами (по карних і громадянських справах).
У кожній губернії було в середньому 10-15 повітів з кількістю населення від 20 до 30 тис. осіб. Децентралізуючи управління, Катерина ІІ зберегла разом з тим потужний і ефективний контроль центральної влади над губерніями. На кожні 2-3 губернії вона поставила намісника чи генерал-губернатора з необмеженими повноваженнями. Така система місцевих губернських закладів виявилась настільки вдалою, що проіснувала в своїй основі до реформ 60-70 рр. ХІХ ст., а деякі її елементи - до 1917 р. [381, с. 62-65].
Приєднання земель Правобережної України, зокрема Поділля, було наслідком укладеної конвенції про другий поділ Польщі між Росією і Прусією 12 січня 1793 р. Ці події були зумовлені певними причинами.
Наприкінці ХVІІІ ст. становище Польщі як держави був настільки слабким, що деякі іноземні державні діячі дивувались, яким чином вона існує до цієї пори і не перетворилась на одну з провінцій сусідніх Російської імперії та Прусії. Польська шляхта послаблювала свій уряд, який в інших країнах послідовно відстоював державні інтереси в боротьбі з становими привілеями та корисливими інтересами окремих осіб, а з іншого боку нещадно гнобила селянство. "Розраховуючи на європейську рівновагу, як на гарантію збереження державного устрою Речі Посполитої, шляхта вважала, що за таких умов можна обійтися без постійного війська та стабільних фінансів і водночас зберегти повну незалежність" [252, с. 4]. При такому стані справ та за відсутності міцної централізованої влади, що мала виступити консолідуючим чинником, занепадом війська та фінансів, слабкості патріотичних настроїв у суспільстві, обмеженості та консерватизму шляхти, яка відстоювала свої привілеї будь-якою ціною, збереження Польщі як суверенної, незалежної держави було майже неможливим. Цим і скористалися сусіди - Прусія, Австрія та Російська імперія - для захоплення нових територій.
Українські землі наприкінці XVIII ст. - початку ХІХ ст. стали об'єктом не лише дипломатичних, а й військово-політичних інтересів європейських країн. Геополітичне становище Правобережної України визначало її місце в експансіоніських планах Російської імперії [295, с. 9]. Питання про другій поділ Польщі та приєднання Поділля і Волині до Росії було вирішене Катериною ІІ в останній чверті 1792 р. Формально територіальні зміни закріпив Гродненський Сейм Речі Посполитої 6 липня 1793 р., скликаний на вимогу імператриці. 11 липня укладено відповідний трактат між Росією та Польщею. 8 грудня генерал М.Кречетніков отримав необхідні інструкції з Петербурга щодо окупації Правобережної України [167, № 17090]. В цьому ж рескрипті йдеться про призначення його генерал-губернатором краю, щоб "об'єднавши військову та цивільну владу дати йому ефективні важелі виконувати покладені на нього доручення та приведення до порядку нових підданих" [246, с. 9].
27 березня М.Кречетніков, за наказом Катерини ІІ, видав маніфест "О присоединении польских областей к России". Цей маніфест проголошував приєднання Правобережжя до складу Російської імперії і був обнародуваний (прочитаний) о 10 годині ранку в містах і селах "Урочисто, в присутності чиновн
- Київ+380960830922