РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ТА ФОРМУВАННЯ ОСНОВ АРХЕОЛОГІЧНОЇ НАУКИ
У ЛЬВОВІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
2.1. Культурно-історичний нарис галицьких земель та Львова
В останній чверті відбуваються певні зміни на політичній карті Європи. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795) Польща як держава припинила своє існування. Галичину перебрала Австрійська імперія. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність. Для розмежування українських земель та польських першим було надано назву Східна Галичина?, другим - Західна.
Коли Галичина увійшла до складу Австрійської імперії у Відні не орієнтувалися у національному складі її населення. Першим хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Галичини не є польським і не говорить польською мовою був австрійський урядник чех Вацлав Коранда [265, c. 138]. У 1774 р. Йосиф ІІ відвідав Галичину і переконався, що польською тут є лише шляхта, а більшість населення - українці.
На початковому етапі політика Австрійської імперії у Галичині відзначалася певною лояльністю до місцевого населення. Династія Габсбургів не змінювала традиційних форм влади у провінціях і містах, які вона захоплювала. Австрійський цісар Йосиф ІІ та Марія Тереза провели низку радикальних реформ. Напередодні у Східній Галичині практично не існувало початкової освіти. Щоб покращити становище у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, трикласні з німецькою та польською мовами навчання та чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у гімназіях та університетах. У цілому реформи австрійських правителів ХVІІІ ст. відкривали добрі можливості для освіти, науки, національно-культурного відродження русинів Галичини. Важливо, що йосифінські реформи мали на меті урівняти у правах різні національні, соціальні та релігійні верстви, проте це не порушувало станового складу суспільства. Франц-Йосиф ІІ намагався обмежити кріпацтво шляхом реформ. Наприкінці його правління панщина складала всього 30 днів на рік. Однак головна проблема полягала в тому, що самі русини виявилися не готовими раціонально використати цісарську реформу [274, с.44].
Згадані реформи мали велике значення для розвитку держави і проводилися вони в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, українці увійшли до імперії Габсбургів в апогеї її розквіту.
Реформи справили особливо великий вплив в Галичині, оскільки ця територія найбільше потребувала змін. Спочатку Відень ставив щодо галичан подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління і підпорядкувати її центру, а по-друге, покращити соціально-економічне становище населення краю. Адміністративна реорганізація була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими. На чолі провінції стояв губернатор, призначений імператором. Весь управлінський апарат зосереджувався у Львові, який став столицею провінції. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхувалися на перешкоди.
Після смерті австрійського цісаря Йосифа ІІ до влади прийшов Леопольд ІІ (1790-1792). Він виявився рішучим противником реформ попереднього правителя. За короткотривалий період правління новий цісар зумів ліквідувати низку демократичних перетворень і навіть тимчасово відновити колишню панщину. Майже у два рази зросли селянські повинності в часи правління наступника Леопольда - цісаря Франца (1792-1835) [378, с. 16-17].
Суспільно-політичну ситуацію в Галичині ускладнювало і те, що у часі ліквідації йосифінських реформ було введено нову освітню реформу. У цій площині перманентно та поступово став поширюватися процес переведення початкових шкіл під опіку римо-католицької церкви. Навіть було поставлено питання про закриття Руського інституту у Львові, скасування загальної доступності на отримання освіти, що теж викликало велике невдоволення серед українського населення [378, с. 46].
Фактично єдиною інституцією на галицьких землях, у діяльності якої не простежувалося повернення до порядків минулого, була греко-католицька церква. Однак, з іншого боку, піднесення освітнього рівня духовенства, а також реальний стан галицького суспільства, у якому нерідко можна було простежити певні зверхницькі настрої, у багатьох випадках призводили до поступового відчуження українського духовенства від простого пересічного селянства. У значній мірі цьому сприяла поширена в Галичині суспільна система взаємовідносин "пан - хлоп" [321].
Суспільно-політична ситуація у Львові у першій половині ХІХ ст. загалом відзначалася значною складністю. Серед передової частини галицького суспільства простежуються політичні бродіння у пошуку шляхів раціонального вирішення національних устремлінь, особливо актуалізується проблематика пошуку історичних коренів українського народу. В суспільстві стикаються і навіть помітно загострюються ідейні протистояння різних народів (поляків, українців, німців, євреїв та ін.), які в той час заселяли галицькі землі.
На перешкоді національному відродженню українців стояло дві обставини. Це - розірваність українських земель, їх тривала приналежність до різних державних організмів і близькість української мови з мовою безпосередніх сусідів росіян і поляків, які в силу різних історичних причин дещо раніше сконсолідувалися у новочасні нації і прагнули асимілювати українців як у склад своїх націй, так і в межах державних організмів [287, с. 387].
Вірогідно, саме тому домінуючого значення в Галичині серед корінного українського населення набирають русофільські ідеї [237, c. 465-500; 385, с. 106-112; 294, с. 12-14]. У Львові виник гурток прихильників етнічної та мовної єдності Галицької Русі з Російською імперією. Цей гурток є відомим також під назвою "Погодинская колония" [321, с. 82-98.; 227, с. 231-268; 386, с. 36-43].
Вже у першій половині ХІХ ст. під вплив політичних ідей русофілів потра