РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ
2.1. Співвідношення політичної і партійної ідеології
Визначення ідеології на соціально-філософському рівні передбачає, що ідея як категорія теорії пізнання належить до числа тих, які започатковують напрямки розмежування самих філософських вчень. Крім того, філософія як мислення про мислення є первинною відносно всіх наук, а тому її поняття є родовими по відношенню до всіх інших як видових. Поняття природничих наук ідейно втілюються у технологічному прогресі, який постійно удосконалює створену людьми так звану "другу" природу, але яка не завжди гармонійно "вписується" в "першу". Передувати втручанню ідей у природне довкілля, щоб не спотворити його, має шлях самопізнання, який дозволяє людині усвідомити себе як істину, адекватну за змістом своєї життєдіяльності дії об'єктивних ідей і породжує душевний стан гармонійної єдності з природою. Проте емпірична історія людства демонструє фактичну його неспроможність подолати в собі спокусу перетворити природу, перш ніж створити себе в якості органічної соціально-природної істоти, а тому результатом має об'єктивно існуюче протиріччя: з одного боку, безумовний технологічний прогрес, особливо у другій половині ХХ ст., з іншого - не менший регрес у сфері морально-етичної й політико-правової свідомості. У зв'язку з цим цілком слушно В.Скиба, В.Горбатенко, В.Туренко розрізняють два класи методологій аналізу політичних процесів, що відбуваються в суспільстві - технократичні й гуманістичні, прогресивні й регресивні. І зазначають: "На противагу інтелектуально-догматичній непоступливості технократичних методологій, їхній одержимості метою, методологія гуманістичного характеру головну увагу зосереджує на питаннях людської свободи і ціни прогресу, на прагматичних компонентах політики, її здатності забезпечувати загальне благо всіх і кожного. Якщо ідейний технократизм підносить в абсолют правильну мету, то гуманістичне світобачення розглядає як абсолют особистість, її життя і свободу" [185, 43-44]. На нашу думку, гуманістичний світогляд не повинен мати статусу абсолюту, а, згідно діалектики, він завжди абсолютний відносно кожної людини, не абстрагований від її особливостей.
Зазначимо, що йдеться про людство як певний диференційований соціальний організм, починаючи від окремої людини - безумовно морально і політично розважливої, і такої ж окремої особи, яка ігнорує будь-які умови, дозволяючи собі діяти свавільно, до різних за якістю і цільовими намірами міжлюдських об'єднань, включно з тими, які мають політичний статус в сенсі владно-управлінському. Фактично, це все людство як політичний організм, в якому й відбуваються прогресивно-регресивні тенденції розвитку й занепаду, і з яким воно - засобами ПІ - через спеціалізовані політичні структури, та окремих людей, які їх наповнюють, апелює до самих себе, пропагуючи самопізнавальний спосіб життєдіяльності. Складно однозначно стверджувати, чи чують суб'єкти різних ПІ один одного, чи самі дотримуються власної ідеологічної цнотливості, але саме таким чином людство, окремі цивілізації, суспільства, народи, країни, держави і т.п. вдосконалюються. І саме в цьому сенсі, очевидно, слід розуміти ПІ як ідеологію загальнолюдського самооблагородження. Об'єктивність, таким чином, полягає в тому, що суспільство визначається і розвивається як результат взаємодії поміж людьми. Тому й ПІ є ніщо інше, як ідеологія, в основі якої вчення про суспільну соціально-духовну сутність людини. Але ще раз зауважимо, що йдеться не про якесь одне вчення, або ж вчення певного вченого, а про різноманітні вчення різних вчених, які у сукупності складають історію політичних вчень як суспільно-політичних. Взята як об'єкт дослідження кожного вченого-дослідника, історія суспільно-політичних вчень стає теорією, або ідеологією (ПІ), яка обґрунтовує соціально-духовну природу людини, де головне місце посідає не політика як мистецтво управління суспільно-людським соціумом за допомогою окремих владних інститутів, головним із яких є держава та її структури, а аналітико-синтетичне мислення. Його об'єктом-джерелом є: по-перше, сам мислитель, який об'єктивно піднявся в своїй душі до рівня, коли вся сукупність суб'єктивних устремлінь і прагнень витісняється на задній план, поступаючись головній для людини як унікальної і оригінальної живої істоти серед всіх інших істот формі життєдіяльності - пізнавальній; по-друге, наявна суспільна дійсність як постійне соціально-духовне середовище, в межах якого перебуває "мислитель-ідеолог" і мислитель-політолог, але за межі якого воно його ж і виштовхує своєю духовно-соціальною незрілістю, нерозвиненістю, заспокоєністю; по-третє, історичний досвід, який надихає на створення ПІ як способів соціалізації людини, і з якого можна вилучити властивий йому, а не людям минулого, об'єктивний розум. Тобто, ПІ в статусі взятого певними дослідниками уроку з історії, або ж уроку самої історії як абсолютного вчення. Спільними для всіх трьох означених суб'єкт-об'єктних пізнавальних взаємодій, внаслідок яких виникає і розробляється ПІ як ідеологія про суспільство в його істинно людському вимірі, є властивий їм загальнолюдський статус. Проте це не означає констатацію факту саме такого способу життєдіяльності людей, а визначає можливість реалізації ними самопізнавального шляху, якщо вони будуть керуватись логікою розуму як об'єктивної першооснови Буття. Саме тому, і ми на цьому постійно наголошуємо, вчення про політичну сутність людини як сутність суспільну, соціально-духовну, самопізнавальну в означених характеристиках розробляли філософи, а потім теологи, але все одно як релігійні філософи.
Потрібно відзначити, що в контексті європейської історії проблема усвітнення ("обмирщення") філософії, тобто ґрунтовної обробки народної свідомості духовною зброєю філософії як методології свободомислення, є провідною з самого початку її виникнення в античній еллінській, а потім і римській цивілізації. Більшовики цього не розуміли, хоча це позиція Маркса, том