Соціальна адаптація й інтеграція турків-месхетинців в українському суспільстві

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ
ТУРКІВ-МЕСХЕТИНЦІВ В УКРАЇНІ
2.1. Структурно-функціональний аналіз соціальної адаптації та інтеграції
мігрантів: методологічні засади
У формуванні соціологічних поглядів на адаптацію велике значення мали праці
класиків соціологічної науки. Особливе значення мали погляди Е.Дюркгейма, який
показав, як у процесі адаптації відбувається інтеріо­ризація індивідом
соціальних норм, М.Вебера, який обґрунтував цілераціо­нальність адаптації,
Р.Мертона, який описав адаптацію в умовах соціальної дезорганізації, В.Томаса і
Ф.Знанецького, які акцентували увагу на соціальності процесу адаптації.
Поняття адаптації та інтеграції займають чільне місце і в
структурно-функціональній парадигмі Т. Парсонса. Це поняття-функції, які
забезпечують функціонування соціальної системи в межах її чотирьох структурних
категорій: цінностей, норм, колективних організацій і ролей. Адаптація є
первинною функцією ролі в соціальній системі, оскільки “здатність виконувати
значимі ролеві дії є найбільш загальним адаптивним ресурсом будь-якого
суспільства, хоча вона й повинна бути скоординована з культурними, органічними
і фізичними ресурсами”, а інтеграція є функцією норм, які регулюють значну
кількість процесів, що сприяють втіленню ціннісних зобов’язань [95]. Адаптація
разом з інтеграцією в теорії Т. Парсонса виступають як речово-енергетична
взаємодія із зовнішнім середовищем, одна з функціональних умов існування
соціальної системи, досягнення мети і збереження ціннісних зразків.
У контексті поставлених дослідницьких задач концептуально важливим є положення
Т. Парсонса про функціональні зв’язки системи соціальної дії, де виділяються
три групи механізмів:
1) механізми соціалізації (інкультурації), які регулюють взаємопро­никнення між
особистістю і культурою;
2) механізми соціальної інтеграції (адаптації та інновації), що опосередковують
відносини між соціальною організацією і особистісною підсистемою;
3) механізми соціокультурної регуляції, зокрема ціннісно-нормативної регуляції
та легітимізації, що визначають взаємодію між особистістю, з одного боку, і
соціальною організацією й культурою – з іншого.
На думку Т. Парсонса, проблеми інтеграції збільшуються в міру диференціації та
ускладнення систем дії. Міграційні процеси, які призводять до змін у соціальній
системі, викликають адаптивні та інтеграційні процеси. Відповідно для
забезпечення стабільності й подальшого розвитку системи необхідним є розвиток
механізмів соціальної інтеграції. В сучасному суспільстві інтеграційні проблеми
вирішуються за допомогою різних механізмів – наприклад, універсалістської
правової системи, розширення прав і привілеїв членів спільнот, підвищення рівня
узагальнення символічних посередників.
Соціальну адаптацію визначають як історично обумовлену практичну діяльність,
основний зміст якої полягає у пристосуванні та звиканні до умов, форм і
способів суспільного життя та модифікації конкретного соціального середовища
відповідно до потреб взаємодіючих сторін. Джерелом адаптації є невідповідність
сталих, звичних форм і способів культурної діяльності суб’єкту новим його
потребам, викликаним змінами в ньому самому або з взаємозв’язками з конкретним
соціально-культурним середовищем. Основ­ною характеристикою соціальної
адаптації є адекватність реагування на вплив соціального середовища [131].
Стосовно мігрантів М.Шульга розглядає адаптацію як складний, багатогранний і
багатосторонній процес знайомства, звикання та присто­сування мігрантів до
нових умов життя. Цілісний процес адаптації розпадається на цілий ряд окремих
адаптацій – політичну, економіко-господарську, соціально-організаційну,
поселенсько-територіальну, трудову, етнічну, культурну, інформаційну, освітню,
психологічну, релігійну, на адаптацію молоді та адаптацію жінок [133].
Щодо мігрантів виділяють такі передумови соціальної адаптації:
1. Передумови, що склалися на приймаючих територіях, – економічні,
адміністративно-правові (прописка, громадянство), соціально-демографічні,
географічні (клімат).
2. Передумови, пов’язані з етнічними й соціально-демографічними
характеристиками мігрантів [30].
Враховуючи той факт, що в нашій роботі розглядаються мігранти, які прибули в
Україну під час трансформації суспільно-політичного ладу, варто додати до цього
списку передумови (3), що склалися внаслідок трансформацій. Інакше кажучи,
зовнішні мігранти в таких умовах переживають подвійну адаптацію.
З соціально-психологічної точки зору інтеграцію ми будемо розуміти в контексті
концепції Дж.Беррі як одну з чотирьох стратегій аккультурації мігрантів у
новому соціокультурному середовищі:
* інтеграція, коли кожна із взаємодіючих груп та її представників зберігає свою
культуру, і при цьому створюється нове, достатньо стабільне суспільство;
* асиміляція, коли група та її члени втрачають свою культуру, але підтримують
контакти з іншою культурою;
* сепаратизм, коли група та її члени, зберігаючи власну культуру, відмовляючись
від контактів з іншою культурою;
* маргіналізація, коли група та її члени втрачають свою культуру, проте не
встановлюють достатньо тісних контактів з іншою культурою [138].
Більш повне визначення інтеграції, яким ми і користувалися, дав М. Шульга:
“Інтеграція – це такий тип погоджувального суспільного співжиття,
конструктивної співпраці соціальних, регіональних, етнічних, культурних,
релігійних груп, коли вони зберігають дану якісну ідентичність, свою тотожність
і самобутність, кожна з них признає право на існування всіх інших, виявляє до
них терпимість, і в той же час всі разом вони мають загальні, об’єднуючі
соціально-політичні цілі, суспільні